Розділ 4

– Так, це я, – напружено йому усміхаюсь. – Наталя Іванівна запросила мене на вечерю. Сподіваюсь, що ви не проти. 

– Ні, – сухо відповідає. – Мамо, я до Ніки. 

Руслан залишає кухню, а я на Бодю дивлюсь. Видно, що хлопчик засмучений. Руслан навіть не привітався з ним і до своєї нареченої збирається. Це далеко неправильне рішення. 

– Кіро, ти пробач за поведінку Руслана. У нього непростий характер, – зніяковіло говорить Наталя Іванівна. 

– Я розумію, – усміхаюсь їй. – Дякую вам за вечерю. Я вже піду. Дійсно втомилася. Хочу відпочити. 

Бодя проводить мене до дверей. У ванній кімнаті чути шум води, отже, Руслан там. Вирішую почекати його в центральному коридорі. Там нам точно ніхто заважати не буде. 

– Приходь ще в гості, – запрошує Бодя.

– Прийду, – усміхаюсь та обіймаю його. – Ти тільки не засмучуйся, добре? Все буде добре.

– Впевнена? – дивиться на мене так довірливо. Мені здається, що Бодя хоче почути ці слова від тата, але… тато зайнятий своїм життям. 

– На всі сто, – клацаю його по носі, і Бодя усміхається.

Залишаю квартиру та глибоко вдихаю. Від розуміння того, що скоро я можу дізнатися правду про Олену, пітніють долоні. Я вже й не вірила, що знайду Руслана, а він виявився моїм сусідом. Таке враження, що це сама доля привела мене до нього. 

Минає ще хвилин десять, і двері нарешті відчиняються. Руслан виходить з квартири, але бачить мене і зупиняється. 

– А ти що тут робиш? – невдоволено питає. 

– Нам треба поговорити, – кажу серйозним тоном. 

– Ходімо, – спочатку мені здається, що Руслан таки згадав мене. Він пропускає мене першою в ліфт і заходить слідом. Вищий на цілу голову і погляд такий колючий. 

Я пам’ятаю Руслана таким самим. Коли бачила його з Оленою, завжди дивувалася, що вона в ньому знайшла. І досі не можу зрозуміти…

– Чому ти причепилася до мого сина? Що тобі треба? – нависає зверху і чекає пояснень.

– Що? – питаю розгублено.

– Що чула, – гиркає. – Тримайся подалі від моєї сім’ї! Я можу дуже просто дізнатися, хто ти така. Хочеш?

– Спробуй! – фиркаю. – Думаю, ти дуже сильно здивуєшся. 

Здається, Руслан не розуміє, до чого я це веду. Двері ліфта відчиняються, і він першим залишає кабіну. 

– Я тебе попередив, – кидає через плече і прямує до виходу, а мені нічого не залишається, як йти за ним. І нехай Руслан вважає мене якоюсь дурепою, я не відступлю. 

– Та почекай ти! – кричу і мало не врізаюсь йому у спину, коли Руслан різко зупиняється. Спочатку не розумію, що відбувається, а тоді бачу жіночі руки з довгими червоними нігтями, що огортають його талію. 

– Я скучила, котику, – муркоче та сама брюнетка і хоче поцілувати Руслана, але помічає мене у нього за спиною. – А це хто?

– Руслане, нам треба поговорити! Я… – випалюю.

– Якщо ти не відчепишся, я викличу поліцію! – цідить чоловік. – І до сина мого не наближайся! Я попередив!

Руслан хапає за руку свою подружку і веде до автівки. Саджає в салон і двері зачиняє. Кидає у мій бік холодний погляд і вмощується за кермом. Машина залишає двір, а мені кортить показати йому середній палець. 

Якийсь непробивний цей Руслан. Тепер мені ще більше шкода Бодю… 

Розумію, що сьогодні він точно не повернеться, тому йду до себе. Приймаю душ, і тільки зараз в голову приходить дивна думка. Боді вісім років. Олена також зникла вісім років тому. Майже дев’ять. 

Моя сестра – білявка з блакитними очима. Бодя такий самий… Щось надто багато збігів. А що, як він син Олени? Але ж Бодя сам мені сказав, що його мама померла. Ні, це точно не Олена! Якісь божевільні у мене припущення! Моя сестра жива і дітей у неї немає! 

Наступного ранку перед тим, як піти на роботу, шукаю поглядом автівку Руслана. У дворі її не видно, отже, він не повертався. 

На роботі всі думки про нього. Розумію, що сьогодні скористаюсь своїм шансом і розпитаю у нього про все. Якщо не побачу на вулиці – знову в гості піду, і начхати мені на його погрози. Я правду знати хочу. 

Під час обідньої перерви телефонує мама. Вона запрошує мене на обід, а я не можу відмовитись. Все-таки ми так довго не бачилися. 

Викликаю таксі і їду в ресторан, який вона назвала, та за столиком зустрічаю не лише її, а якусь незнайому мені жінку. 

– Доброго дня! – сідаю навпроти мами і поглядом даю зрозуміти, що чекаю пояснень. 

– Привіт, люба! – мама широко усміхається і не спішить щось говорити. – Познайомся з моєю подругою Тамарою. 

– Кіра, – кажу.

– Кіро, ти не проти, якщо до нас приєднається мій син? Він щойно мені зателефонував, і я запросила його до нас у компанію, – розповідає ця Тамара, а я відчуваю якийсь підступ. 

Невже ці жінки свахами влаштувалися? Ще не вистачало, щоб мама шукала мені кавалерів! Та чує мій зад, що саме так і є.