Розділ 3

Наступного вечора разом з татом їдемо дивитися на приміщення. Я в передчутті побачити саме те, що треба, тому трохи хвилююсь. Тато забирає мене від квартири, і разом їдемо на перше місце. 

– Замале приміщення, як на мене, – говорить тато, розглядаючи прискіпливо все навколо. 

– Мені теж так здається, – кажу. Я чекала побачити щось фантастичне, а в результаті реальність абсолютно не сходиться з тим, що було на фото. 

Їдемо на наступну локацію, а там усе якраз навпаки. Приміщення надто велике. Залишається останнє, і, якщо чесно, то в мене взагалі жодної надії не залишається, але тільки-но переступаю поріг, розумію: це “воно”. До мого будинку п'ять хвилин пішки й місце прохідне. 

– Подобається? – питає тато. 

– Дуже, – усміхаюсь. – А тобі? 

– Мені також, – киває. – Тільки-но мої юристи перевірять усі документи щодо оренди, зможемо їх підписувати. 

– Добре, – радісно відповідаю. 

Тато пропонує підвезти мене додому, але тут зовсім близько, тому вирішую пройтись. Емоції переповнюють, і хочеться просто зараз братися за роботу. Розумію, що до повного відкриття ще дуже далеко, але процес пішов, і це найголовніше. 

Щаслива, наближаюсь до будинку і несподівано помічаю, як з мого під'їзду виходить… Руслан! Спочатку думаю, що мені просто здалося, адже відстань між нами доволі значна, але, роздивившись краще, розумію: це дійсно він – і ноги самі несуть мене до нього. 

– Руслане! – кричу, коли він сідає в чорний позашляховик. Я розумію, що треба його наздогнати, але все одно не встигаю. Він покидає двір, а я дивлюсь йому вслід, і єдине, що вдається зробити – це запам'ятати номер автівки. Не знаю, чим це мені допоможе, але хоч якась зачіпка є. 

Повертаюсь у свою квартиру, і тільки зараз приходить розуміння, що Руслан може виявитися моїм сусідом, або ж він приїздив до когось у гості. Можливо, навіть до тієї жінки, з якою був у ресторані. 

Варіантів насправді багато, і я не знаю, який з них правильний. Було б добре, щоб Руслан дійсно моїм сусідом виявився. Так ми точно ще раз побачимось. Але тут усе дуже неоднозначно.

Наступного дня знову їду до батька в офіс, щоб підписати документи щодо оренди. Власник передає мені ключі, і, щаслива, їду тепер уже у своє приміщення. Тато заплатив оренду на пів року. Далі я буду робити це сама. Сподіваюсь, що до того моменту мій центр стане прибутковим. 

У голові вже складається план, як все тут буде виглядати, але для того, щоб облаштувати, треба звернутися в дизайнерську компанію. Вони допоможуть зробити це місце особливим, щоб учні хотіли сюди повертатися.

Цього разу я не розповідаю татові, що бачила Руслана. І так знаю, що йому це не сподобається. Вирішую зачекати, можливо, зовсім скоро ми знову побачимось. Принаймні я на це дуже сподіваюся. 

Наступні кілька днів практично живу в тому приміщенні, яке орендувала. Дівчина-дизайнер записує всі мої побажання і складає проєкт, як будуть виглядати класи та мій кабінет. У мене просто здають нерви від нетерпіння. Хочу якнайшвидше все зробити, але потрібні ще деякі дозволи на роботу і знайти працівників, що також дуже важливо. 

Додому повертаюсь пізно ввечері й про Руслана зовсім забуваю. Навіть якщо він і живе тут, ми дуже рідко перетинаємось. 

Повернувшись у своє житло після чергового виснажливого дня, хочу прийняти душ і лягти спати, але хтось дзвонить у двері, і доводиться йти відчиняти. 

На екрані домофона бачу Рому та усміхаюсь. Я зовсім забула про нього з усіма цими справами. Добре, що він про мене пам'ятає. 

– Я ображений, – заявляє з порога. – Ти де пропала? 

– Пробач, – радісно йому усміхаюсь. – Я готова спокутувати свою провину чашкою кави. Хочеш? 

– Не відмовлюсь, – киває і переступає поріг. – Це тобі. 

Рома дістає з-за спини букет квітів і мені в руки засовує. Це так мило, що не можу втриматися і цілую друга в щоку. 

– Ти образився, але з квітами прийшов. Це мило, – кажу і вдихаю неймовірний аромат. 

– Я не можу довго ображатися. І так не бачив тебе довгий час, – відповідає. – Розкажеш, як справи з центром? Мабуть, усе добре, якщо ти випала з радарів. 

– Усе добре, але це дуже довгий процес, – кажу і вмикаю кавоварку. – Не так усе швидко, як мені здавалося. 

– Нічого. Я в тебе вірю, – Рома усміхається і гладить мене по спині. Дивиться уважно, і я усміхаюсь йому. 

Просто чудово, що у мене є такий друг. Я щаслива поруч з ним.

Рома п'є свою каву, а я розповідаю йому про центр і не забуваю Руслана згадати. 

– Можеш номер машини мені сказати? Я спробую щось дізнатися, – просить. 

– У тебе є знайомі в поліції? – дивуюсь. 

– У мене багато знайомих, – підморгує мені. 

Рома записує номер, а мене з'являється черговий промінь надії, що Руслана вдасться знайти. Я відчуваю, що він зможе якось врятувати ситуацію. Можливо, Руслан досі спілкується з Оленою. Знає, де вона. 

Наступного ранку знову їду в центр. Тепер буду так це приміщення називати. Професійний центр з вивчення іноземних мов. Сьогодні маю кілька співбесід для можливих викладачів, а дизайнер займається меблями та облаштуванням класів.