Розділ 2

Повернувшись додому, розкладаю продукти в холодильник і збираюсь на вечерю з Ромою. Змінюю шорти на сукню, а кеди – на туфлі. Я люблю змінювати стилі, одягати сукні, підбори та робити зачіски. А буває, що достатньо джинсів, футболки та кедів. 

Сьогодні є бажання одягнути сукню. Бути гарною. Коли спускаюсь вниз і виходжу на вулицю, бачу Рому біля автівки. Він теж трохи змінив свій стиль та одягнув піджак. Та найбільше мене дивує букет квітів у нього в руках. 

– Навіщо це? – питаю, але квіти забираю. Вони приємно пахнуть, і мені приємно від такого сюрпризу.

– Моє привітання з поверненням, – усміхається. – Їдемо?

– Звісно, – Рома навіть двері для мене відчиняє, а потім сідає за кермо. Квіти залишаю на задньому сидінні та розповідаю Ромі про свій похід у магазин. Він уважно слухає, а в кінці взагалі сміється. – Фея Кіра? Буду тепер тебе так називати. 

– Та перестань! – б’ю його долонею по плечу. – Я просто хотіла йому допомогти. 

– Яка ж ти добра, феє Кіро, – Рома знову сміється, а я його підтримую. Справді вийшло смішно. 

У ресторані на нас уже чекає столик, і я одразу берусь за меню. Смачно поїсти люблю, але зараз очі розбігаються від різноманіття страв. Беру собі кілька позицій і знову отримую глузливий погляд Роми.

– Що цього разу? – питаю.

– Просто не розумію, куди все це влізе. Ти така худа, – хмикає. 

– Сподіваюсь, це був комплімент, – усміхаюсь. – Піду руки помию. Повернусь скоро. 

Залишаю зал і йду у вбиральню. Мию руки й розглядаю своє відображення. Русяве волосся з рудим відтінком – моя гордість. Усі думають, що я його фарбую, але це мій натуральний колір. Карі очі та губи бантиком. Мене називають красунею, але… я себе такою не вважаю. Така ж, як усі.

Вимикаю воду і повертаюсь до Роми. Та коли мій погляд чіпляється за одну пару, що якраз встає з-за столу – різко зупиняюсь. Навіть серце на одну секунду перестає битися. 

Я пам’ятаю цього високого чоловіка з блакитними очима. Це Руслан. Хлопець Олени. І хоча за вісім років він добряче змінився, але я впевнена, що це точно він. Шкода, що та брюнетка поруч з ним – не моя сестра. Абсолютно на Олену не схожа. 

Розумію, що це мій шанс. Я можу у нього дізнатися, де Олена. Вони ж були разом і заради нього сестра пішла проти батьків. 

Збираюсь з духом і хочу обійти офіціантку з тацею, але вона мене не помічає, і таця з посудом падає на підлогу. 

– Пробачте, будь ласка, – присідаю поруч з нею, щоб допомогти зібрати все.

– Не чіпайте. Ви можете поранитись, – просить. 

Встаю і шукаю поглядом Руслана, але його не видно. Біжу до виходу й останнє, що бачу – задні ліхтарі чорного позашляховика. Не встигла… Чорт!

Повертаюсь у зал і сідаю за стіл навпроти Роми. 

– Що це було? – питає. 

– Я побачила Руслана. Того самого хлопця, з яким втекла Олена. 

– Нічого собі! – дивується друг. – Ви не поговорили?

– Ні. Не наздогнала, – зітхаю. – Це був такий шанс! Я могла дізнатися щось про сестру. Руслан був тут з іншою жінкою. Швидше за все, вони з Оленою більше не разом. Але він може знати, де вона зараз. 

– Не хвилюйся, Кіро, – Рома накриває мою руку своєю – і дійсно стає краще. – Ми обов’язково щось вигадаємо. Знайдемо її. 

– Думаєш? – зітхаю. – Я просто не розумію, чому батьки стільки років нічого не робили. Навіть якщо вона втекла… це ж їхня дочка. А може, з нею щось сталося? А може, вона не може попросити про допомогу? Коли намагаюсь поговорити про це з батьками, вони наче замикаються. 

– Мабуть, їм важко про це говорити. Боляче, – відповідає Рома.

Мабуть, так і є. Я пам’ятаю Оленку дуже доброю і щирою. Вона завжди усміхалася. Була надією батьків. Тато хотів, щоб вона в його компанії працювала, а сестра мріяла стати лікарем. А потім з’явився Руслан – і все остаточно пішло шкереберть. Сестра закохалася по вуха, а тато був категорично проти. Я пам’ятаю, як вони сварилися, а потім Олена пішла з дому. До нього… І все, потім її ніхто не бачив. 

За кілька днів я полетіла в Америку. Намагалася розпитати в батьків про Олену, але відповіді не було. Тато просто викреслив її з нашого життя.

Апетит зникає після цих спогадів, але змушую себе з’їсти хоч трохи. Я дійсно хочу знайти Олену. Навіть якщо батьки будуть проти. Не знаю тільки, з чого розпочати. Жодних зачіпок немає. 

– Поїдемо вже? – питає Рома. – Ти без настрою. 

– Ага, – киваю. – Втомилася, якщо чесно. Хочу відпочити. 

Рома привозить мене додому, і ми прощаємось. Щось після зустрічі з Русланом ніяк не можу зібрати себе докупи. Все думаю про нього, про сестру. 

Моє серце не на місці. Відчуття таке, що я їй необхідна зараз, але… не можу зрозуміти, де її шукати. Можливо, доля підкине мені ще одну зустріч з Русланом і він якось прояснить ситуацію.

Щоб не накручувати себе, вирішую зайнятись пошуком приміщення. Все-таки це справа, якою я давно загорілася і хочу довести її до кінця. Готую собі чай, сідаю на диван у вітальні і переглядаю всі варіанти, що є в інтернеті. Кілька мене цікавлять, тому зберігаю їх і вирішую завтра поїхати в офіс до тата. Порадитись з ним, що буде краще.