Розділ 76

Я метнулася до шафи. Батько сіпнувся за мною, маючи намір припинити чергову витівку чи видати нову порцію погроз, але я різко розвернулася і скинула руку. Ствол пістолета дивився йому в груди.

Батько відсахнувся, рефлекторно піднявши долоні. Я гірко усміхнулася і зімітувала пальцем постріл.

– То це ти хотів вбити мого коханого? – мій голос звучав незвично рівно. – Обіцяв пристрелити хлопця тільки за те, що я не погоджуюся на угоду з вашим Дем’яном? Дуже мудро, тату. Знаєш, я не вірю, що ти мій рідний батько. Справді близька людина не зраджує стільки разів поспіль.

Я говорила не поспішаючи, насолоджуючись моментом влади й не опускаючи зброї. Марина Олексіївна з Андрієм Миколайовичем втиснулися у спинки крісел, їхні обличчя перетворилися на білі маски – вони дійсно повірили, що я можу натиснути на курок. Мати, округливши очі від шоку, театрально хапалася за серце, але я більше не поведуся на її гру. Нехай вона хоч кров’ю тут зійде – я не поворухнуся.

Батько стояв ближче за всіх, завмерши в безглуздій позі. Мабуть, до нього нарешті дійшло: я не жартую. І тільки Ріта, єдина в цій кімнаті, ледь помітно усміхалася. Їй було чому в мене повчитися – такої зухвалості вона собі ніколи не дозволяла.

– Алісо, припини, – нарешті видавив батько крізь зуби. – Я розумію, ти хвилюєшся, тобі страшно. Це нормально. Поклади пістолет, давай просто поговоримо. Ви познайомитеся з Дем’яном, і якщо щось піде не так – ніхто тебе не змусить.

– Ви вже навіть зал для весілля обрали, – нагадала я, примружившись.

– Скасуємо.

– Брешеш.

– Брешу. Ні... – він тут же осікся, плутаючись у власній брехні.

Я усміхнулася. Батько навіть прикидатися не вмів – злоба і владність так і сочилися з нього, отруюючи все навколо.

– Дарма ви це затіяли, – я почала повільно відступати до виходу, не зводячи з них пістолет. – Ви самі винні. Для мене не проблема вистрілити. Можливо, у когось із них? – я перевела зброю на Марину Олексіївну. Та скрикнула. – Навряд чи після такого вони захочуть довірити мені свого дорогоцінного синочка. А я тільки цього й домагаюся! Я ненормальна, чуєте? Я божевільна! І це ви мене такою зробили.

– Не склалася розмова, – прогарчав батько, і в його очах спалахнула лють. – Звідки зброя? Рома віддав?

Я на мить розгубилася. Рома не віддав би, але ж і не здав, коли вже зрозумів, що пістолет в мене. Чому?

– Я його вкрала, – кинула я. – Можеш покарати мене. Ах, звісно, ти ж займаєшся цим усе моє життя. А тепер, з вашого недозволу, я йду.

– Стояти! – несподівано гаркнула мама, схоплюючись із дивана.

– Я вистрілю, – попередила я, продовжуючи задкувати до дверей. – І не факт, що влучу в стіну. Просто дайте мені піти!

Здавалося, я перемогла. Усі присутні застигли в ступорі, і шлях до свободи був відкритий. Я вже торкнулася спиною дверного отвору, як раптом чиїсь міцні руки обхопили мене ззаду. Хватка була такою різкою і потужною, що я не встигла навіть охнути. Чоловік викрутив мою кисть зі зброєю так вправно, що я опинилася обличчям до обличчя з ним.

Це був Дем’ян.

– Уже йдеш, дружино? – він злісно усміхнувся, дивлячись мені в очі.

Йому без зусиль вдалося вирвати в мене з рук пістолет, але не через мою слабкість. Радше через розгубленість. Я дивилася в його чорні очі, у яких іскрилася неприхована лють. Він притискав мене до себе так міцно, що я боялася навіть пискнути.

Від нього пахло дивно: чимось дорогим, приємним і водночас лякаючим. Ледь помітна щетина, сильні руки, що вп’ялися в мої передпліччя, і цей клятий погляд... Хотілося крізь землю провалитися, зникнути, розчинитися. Мені було страшно навіть дихати, але я не відводила очей, приймаючи виклик із залишками гідності. Ті кілька секунд, що ми стояли впритул, здалися вічністю.

– Добігалася, – усвідомила я.

Кінець першої частини.

Дуже дякую за те, що читали та підтримували❤️

Запрошую вас до другої частини дилогії, яка вже на сайті.

Тут на нас чекає шлюб Аліси та Дем’яна, а також багато таємниць і несподіваних поворотів. Найцікавіше тільки починається.

Підписуйтесь, щоб нічого не пропустити❤️