Розділ 75

Я неохоче пішла за батьком униз. Зі сходів уже долинав гул голосів, від яких серце завмирало й пускалося вскач. У вітальні сиділи якісь люди. Чоловік і жінка – солідні, бездоганно вдягнені, років по шістдесят на вигляд. Обоє у чудовій формі і явно не з бідних. Я не знала, хто вони, але могла здогадуватися.

Єдиною радістю стала поява моєї сестри Маргарити. Загледівши мене, вона натягнула усмішку. Ця дівчина завжди була на моєму боці, і головний плюс – батьки ні про що не здогадувалися. Вони цінували її «холодний розум» та цілеспрямованість, вічно ставили мені в приклад, тому Ріта була частою і бажаною гостею в нашому домі.

Усього троє гостей. Не так уже й погано, як я собі малювала.

– Добрий вечір, – вичавила я, сподіваючись, що це просто чергові ділові партнери, а я даремно накрутила себе.

– Донечко, нарешті, – мама підійшла до мене і вчепилася в руку. Ніколи ще вона не усміхалася мені так сильно. Акторка. – Знайомся, це Андрій Миколайович та Марина Олексіївна Крижановські. Давно мріяла вас представити одне одному.

Парочка синхронно усміхнулася, і я, кривлячи губи, відповіла тим самим. На вигляд – цілком пристойні люди. Може, вони прийшли сказати, що угода скасовується? Заради таких слів я готова була затриматися.

Бенкету на весь світ не сталося. Ми розташувалися у вітальні: я з батьками на дивані, та парочка – у кріслах навпроти. Ріта влаштувалася на стільці трохи осторонь. Тепер, коли на неї не дивилися батьки, її погляд став сумним. Мабуть, до цього вона просто трималася заради репутації. Для нас обох було життєво важливо, щоб вони не запідозрили її в лояльності до мене. Якщо знадобиться, вона за мене всіх розірве, але зараз краще цього не показувати.

На столику перед нами тіснилися закуски, шматочки торта та чашки. Судячи з усього, посиденьки тривали давно. Я зробила ковток чаю. Після години ридань у горлі дерло, а очі пекло, але я сиділа з прямою спиною, покірно чекаючи на вирок.

– Рада, що ми нарешті зустрілися, – Марина Олексіївна подивилася на мене. – Можеш звати мене просто на ім'я або як зручніше. Ми ж тепер не чужі люди.

– Я бачу вас уперше в житті, – відгукнулася я з байдужістю.

Гості перезирнулися. Я усміхнулася і подивилася на Андрія Миколайовича. Той, здається, передумав знайомитися ближче, та й у мене настрою не додалося. Стягнувши з тарілки печиво, я запила його чаєм і змусила себе розслабитися. Ріта, закинувши ногу на ногу, продовжувала свердлити мене сумним поглядом. Вона точно знала більше за мене.

– То що ми вирішили? – вкрадливо запитала Марина Олексіївна у мого батька.

Той невизначено знизав плечима:

– Призначимо на найближчий час.

– Я така рада! – вона захоплено сплеснула руками.

Я шумно видихнула. Від цих розмов мої нерви були на межі. Дивно, що Поліну не покликали – мабуть, відправили до подруги, щоб не бачила цього цирку. І правильно зробили. Бо зараз я була здатна на все.

– Дочекаємося Дем'яна й обговоримо деталі ще раз, – продовжував батько спокійним тоном. – Зал пропоную той, просторий, недалеко від нас.

– Як скажете, свати. Головне, щоб молодим подобалося.

Тут залишки мого самоконтролю злетіли в повітря. Мені нічого не подобалося.

– А «молодих» ви запитати не забули?! – я схопилася, порушуючи спокій цієї зустрічі.

– Люба, ми вже все вирішили, ти ж була згодна, – батько подався вперед, намагаючись перехопити мене.

– Ви вирішили за мене! Моєї думки тут ніхто не чув! – я відсахнулася від дивана, повільно відходячи до дверей. Тоді ж спіймала усмішку Ріти. Вона пишалася мною.

Батько ривком скоротив дистанцію і впився пальцями в мій лікоть.

– Слухай мене, – прошипів він мені на вухо. – Мої погрози – не порожній звук. Якщо не замовкнеш, я пристрелю твого хлопця прямо сьогодні. Через нього ти все це влаштувала? Один рух – і його не стане.

– Досить мені погрожувати! – виплюнула я йому в обличчя, не дбаючи про пристойність. – Ненавиджу вас! Усіх вас! Ви ж народили мене тільки для цього! Щоб я затикала собою дірки у ваших справах? Так от знайте: ні за що! Я навіть не подивлюся в бік вашого виродка! Шукайте іншу дурепу!

Я була вже біля дверей, і тут мій погляд зачепився за шафу. Там був пістолет. Варто тільки налякати – і мені дадуть піти. Але куди я піду? Напевно, після такого шоу вже ніхто не стане мене утримувати. Батьки цього клятого Дем'яна розчаровані в мені. По очах бачила. Тоді варто дати їм ще пару приводів.