Розділ 74

Коли волосся нарешті висохло, я все одно зволікала. Сиділа на маленькому стільці, бездумно розглядаючи баночки з косметикою. Фарбуватися не хотілося, але я все ж злегка пройшлася пудрою по обличчю – не вистачало ще, щоб Дем’ян побачив, наскільки я мертвотно-бліда від цього кошмару.

Батькам не потрібно було нічого пояснювати, я і так усе розуміла. Напевно, на ліжку на мене вже чекає чергове вбрання – парадна упаковка, у якій мене піднесуть цьому клятому покупцеві.

Бажаючи покінчити з очікуванням, я різко відчинила двері ванної. Але погляд упав не на стильний костюм із гладкої темної тканини, приготовлений для мене, а на Рому. Він завмер біля ліжка, стискаючи в руках мою подушку.

Ми обоє заціпеніли. Рома явно не очікував, що я вийду так різко, і попався на гарячому. Він шукав пістолет, я знала це напевно. Дивно тільки, що він змовчав. Мабуть, не хотів влаштовувати сцену при колезі.

– Вийшла нарешті, – у кімнату ввалився Михайло, потираючи щетину. Його голос перервав нашу німу гру в дивоглядки.

Рома, не змінюючись в обличчі, непомітно повернув подушку на місце. Я мовчала, він теж. Невже він вирішив мене не здавати? Просто дозволить мені й надалі ховати зброю? Він знав, що вона десь тут, хотів знайти по-тихому, але не встиг. І іншої можливості в нього вже не буде.

– Поквапся, – кинув Михайло. – Тобі залишилося тільки одягнутися.

– Так, добре, – видихнула я, намагаючись вгамувати тремтіння в руках.

Знущатися і сперечатися більше не хотілося. Вони слухняно вийшли, і я заповзялася переодягатися. Натягнула штани та кофту з невеликим декольте. Виглядало ефектно, дорого... незручно і зовсім не підходило для втечі. Я мало не ляснула себе по чолу: зовсім забула, що бігти мені нікуди.

Спочатку я подивлюся в очі своїй долі. А втечу пізніше.

Я вже закінчувала, коли у дверях з’явився батько. Ідеально поголений, дорогий костюм, туго затягнута краватка. Але його очі бігали, вишукуючи щось у кімнаті, перш ніж зупинитися на мені.

– Маєш чудовий вигляд, – зазначив він.

– Не можу сказати тобі того ж, – пирхнула я. – Увесь цей стрес тебе доконає. У лікарню потрапив, а все ніяк не вгамуєшся. Могли б тебе там прокапати, а вони, мабуть, тільки налили.

Батько зробив крок до мене, його обличчя потемніло.

– Слухай мене уважно, донечко. Не дай боже ти щось втнеш сьогодні. Я тобі влаштую.

– Гірше, ніж ти влаштовуєш мені зараз, уже не буде, тату, – я підійшла до нього майже впритул. – Не намагайся мені погрожувати. Мені більше не страшно.

– Ось як? – він примружився. – Ти ж не хочеш, щоб я зіпсував життя тому хлопчині-байкеру?

Серце пропустило удар.

– Про що ти? – запитала я, намагаючись не видати, як сильно мене зачепили його слова.

– Ну як же. Він стільки для тебе зробив: сховав, допомагав тікати. Йому легко можна приписати викрадення. Нібито голову тобі затуманив, вимагав гроші. Я все влаштую, не сумнівайся.

Я зціпила щелепу так, що заболіли зуби. Це було дно, навіть для нього. Навряд чи він міг легко знайти Філіпа – той завжди був у шоломі, ніби передчував, з ким має справу. Але ризикувати ним я не могла.

– Не вплутуй сюди сторонніх, – процідила я крізь зуби. – Це наші сімейні проблеми.

– Саме так. Тому натягни усмішку і виходь із кімнати, – наказав він, указуючи на двері.