Розділ 73

Мене розбудило клацання дверного замка. Розімкнувши повіки, я обернулася і побачила в отворі матір, а за її спиною – двох охоронців, Рому та Михайла. Якщо до неприязні Міші я давно звикла, то Рома тепер здавався мені справжнім зрадником.

Дивитися на нього не хотілося, але погляд мимоволі зачепився за його форму. Не та, що раніше: чорна сорочка, інші штани. Невже він навіть не перевірив зброю? Чи перевірив, але не показував цього? У будь-якому разі, думка про те, щоб залишитися з ним наодинці, тепер навіювала страх.

Поки в голові проносилися уривки думок, мати нарешті подала голос:

– Приведи себе до ладу, люба, – промовила вона рівним тоном. – Умийся, сходи в душ. Можеш навіть нафарбуватися. А потім спускайся вниз.

– Що, мої мучителі вже завітали? – я не втрималася від гіркої усмішки.

– Ні.

Мати пішла, а охорона залишилася. Вони завмерли біля дверей, не зводячи з мене очей.

– Що? – я ривком піднялася з ліжка. – У душ теж підете зі мною?

У відповідь лише тиша. Вони стояли як укопані, ніби чекаючи підступу. Не знаю, що саме наказала їм мати, але це німе стеження дратувало.

– Відверніться хоча б, – попросила я.

Але вони не реагували. Роботи, а не люди.

– Гаразд, – я знизала плечима і підійшла до шафи.

Діставши перший-ліпший халат, я встала до них боком і почала повільно стягувати кофту. Тоді чоловіки нарешті здалися: опустили голови, а потім і зовсім демонстративно відвернулися.

Я переможно усміхнулася. Спрацювало. Переодягнутися я могла й у ванній, мені просто потрібно було перевірити, чи залишилося в них хоч щось людське.

Фиркнувши, я зникла у ванній і замкнулася. Якийсь час я просто сиділа на м’якому килимку біля дверей, обхопивши коліна. Не знаю, що чекає на мене внизу, але інтуїція підказувала: усе вирішиться сьогодні. А якщо і приймати поразку, то з ідеальною зачіскою та бездоганним обличчям.

З зусиллям змусивши себе піднятися, я залізла під гарячу воду. Пів години я простояла під струменями, дивлячись в одну точку. Думки так сплуталися, що я навіть не помітила, як двічі вимила голову. Коли я вийшла і поглянула в дзеркало, на мене дивилася бліда тінь колишньої мене. Ключиці стали гострішими – стрес спалював мене зсередини. Раніше я вічно хвилювалася через фігуру, втягувала живіт, щоб здаватися стрункішою, а мати маніакально стежила за моїм раціоном. Ніби готувала товар, який треба продати дорожче.

Накинувши халат, я взялася сушити волосся. Шум фена заглушав реальність, і мені шалено хотілося залишитися в цій ванній назавжди. Я думала про телефон – як би мені хотілося написати Філіпу, попередити його. Просто сказати, що я не зраджувала. Можливо, колись доля дасть мені цей шанс, але зараз залишалося тільки мовчки страждати.

У цій розлуці я відчувала, як сильно мене тягне до нього. Але чи був у цьому сенс? Напевно, час припинити бігти. Час вийти з цієї кімнати й зустріти свою долю віч-на-віч. Хоча б раз.