Розділ 71

Мене вели засніженою доріжкою до будинку, ніби на страту. Охорона з обох боків стискала лікті, хоча збігти я і так не змогла б. Здається, тепер я по-справжньому зненавиділа це місце. Розкішний маєток став пам'ятником моїй поразці.

За спиною зачинилися двері. Я пройшла до вітальні, озираючись: що змінилося за час моєї відсутності? Може, на вікна вже приварили ґрати? На першому поверсі вони й так були – тато завжди був схибнутий на безпеці. А ось другий поверх залишався вільним, адже залізти туди складно... зате вилізти можна.

На кухні я побачила маму. Вона недбало наливала сік у склянку, її волосся було стягнуте у хвіст і акуратно прибране обручем. Довгий шовковий халат, на кожному пальці по каблучці, важкий золотий браслет.

– Повернулася, люба, – вона натягнула ту саму фальшиву усмішку.

– Звісно, за тата ж хвилювалася. У нього так раптово «дах поїхав», що я просто зобов'язана була повернутися. Як же ви тут без мене...

– Май совість, – буркнув батько, проходячи повз. – Усе, що ми робимо – робимо й для тебе.

– Тоді чому б вам не дати мені спокій! – я перевела погляд на диван і помітила Поліну.

Вона гралася в планшеті, навіть не підвівши очей. Зрадниця.

– Ти просто ще не усвідомила свого щастя, – повчально промовила мама.

– Авжеж! Ось Поліна підросте – її за кого видасте? Чи її не можна? Вона – улюблена донька? Я взагалі ваша донька, чи мене ростили тільки як розмінну монету?

Батьки здивовано перезирнулися. Я й сама не зрозуміла, звідки в мені взялося це все.

– Іди до своєї кімнати, – скомандувала мама. – Май на увазі: на твоєму вікні тепер решітка. Телефон забрав? – обернулася вона до батька.

– Ще в машині. Є другий? – він вимогливо подивився на мене.

– Обшукай, – процідила я крізь зуби. – Тюрма.

– Улюблений дім, – виправив батько з отруйним сарказмом.

Обшукувати мене не стали, але рюкзак відібрали. На телефон байдуже, але там були речі Варі... альбоми, іграшка. Без них я почувалася так незатишно. Наче найціннішого позбулася. Того, що мала так берегти.

Я поплелася до своєї кімнати й зачинилася на замок. Тут усе завмерло: той самий шар пилу на полиці, ті самі фіранки. Значить, сюди навіть прислугу не пускали. Я кинулася до столу – ноутбука не було. Телефона в тумбочці теж.

– Мерзотники, – я впала на ліжко.

Мене позбавили зв'язку. Тепер я навіть Філіпу не зможу написати, щоб не чекав. Або... щоб рятував? Я уявила його в ролі лицаря, що штурмує маєток драконів, і гірко усміхнулася. Навряд чи я встигла настільки запасти йому в душу, щоб він ризикнув заради мене всім.

Я провалилася в тяжкий сон без сновидінь. Коли розплющила очі, за вікном була ніч. Переодяглася в шовкову піжаму, відчуваючи, як тканина холодить шкіру. І тут я згадала про Рому. Єдиний, хто іноді виявляв співчуття. Чи не звільнили його через мої витівки?

На годиннику була десята вечора. Сім'я вже напевно розійшлася по спальнях: у нас вдома режиму дотримувалися досить суворо. Я ризикнула вийти. У вітальні було темно й порожньо. Насамперед зазирнула на кухню. Бо захоплювати світ на голодний шлунок досить складно. Я знайшла холодні панкейки й з'їла їх просто так, запиваючи поспіхом завареним чаєм. Сиділа в темряві, постукуючи пальцями по столу, і дивилася на ледь освітлені місяцем меблі.

Потрібно діяти. Я знала пароль від комп'ютера в кабінеті батька. Якщо його не змінили, у мене буде шанс вийти в мережу. Я навшпиньки пробралася до кабінету. Там було темно, тільки смужка світла з вулиці лягала на важкий дубовий стіл. Я підійшла до крісла, але не встигла навіть торкнутися кнопки ввімкнення, як чиясь рука різко обхопила мене, затискаючи рот.

Я смикнулася, серце зайшлося в шаленому ритмі, коли почувся знайомий шепіт:

– Ти що надумала? – це був Рома.

– Відпусти! – прохрипіла я, щойно він трохи послабив хватку.

– Ні. Зараз на твої крики всі збіжаться.

– Я не буду кричати, просто прибери руки!

Він розвернув мене до себе, але не випустив із кільця рук. Ми стояли в небезпечній близькості, і я бачила, як у його очах хлюпає холодна лють.

– Я просто виведу тебе звідси й зроблю вигляд, що цього не було, – промовив він.

– Теж на їхній бік перейшов? Отримав надбавку за лояльність?

– Типу того. Пішла геть із кабінету, – він смикнув бровою.

– Звідки стільки злості? Ти щось знаєш?

– Я більше на твої ігри не поведуся, чуєш? – його голос вібрував від напруги. – Допомагати втікати не буду. Швидше сам тебе затримаю і зв'яжу, якщо рипнешся.

Усередині щось остаточно тріснуло. Зрада Роми вдарила болючіше, ніж брехня батька. У цьому домі не залишилося жодної живої душі, яка була б на моєму боці. Я проковтнула гіркий клубок.

– Ну і йди до біса, Ромо!

Я подивилася на його форму: класичні штани, темна сорочка, жилетка. Я знала, що під жилеткою у нього кобура. Думка про пістолет на мить обпекла мозок. А що, як... відібрати? Але зараз я була занадто розбита. Розвернулася і рушила до сходів. Цього разу не вийшло. Значить, прийду пізніше. Я не здамся так просто.