Розділ 69

Ми зупинилися біля лікарні, але заходити я не поспішала. Дивилася на Філа, який він тримав у руках шолом і хмурився, не зводячи очей із масивної будівлі. Ми завмерли за рогом, у сліпій зоні камер, розуміючи без слів, що нам не можна світитися разом. Якщо нас побачать удвох, через нього мене вирахують за лічені хвилини.

– Їдь поки до себе, – попросила я, намагаючись, щоб голос не тремтів. – Я зв'яжуся з тобою, як тільки зможу.

– Може, тебе почекати? – він зробив крок назустріч. – Якщо це пастка, я витягну тебе й одразу увезу назад.

– Ні. Я більше не хочу ховатися.

Я підійшла до нього і поцілувала. Цього разу він відповів якось важко, неохоче, ніби вже змирився з тим, що ця зустріч – остання. У мене теж серце вискакувало від недоброго передчуття, але відступати було пізно.

Ми попрощалися, і я рішуче ступила в будівлю. Лікарня була сучасною: ніжно-блакитні стіни, стерильний блиск і оманливо приємний запах дорогих парфумів упереміш з антисептиком. Чисто, навіть затишно, якщо не згадувати, що за цими дверима люди борються за життя. Я одразу попрямувала до реєстратури.

– Доброго дня, – я вичавила найприроднішу усмішку, на яку була здатна. – Довженко Давид Євгенович у вас лежить?

– Зараз подивимося, – відгукнулася блондинка в халаті з демонстративно розстебнутим верхнім ґудзиком. Вона мазнула по мені оцінювальним поглядом. – А ви його донька?

– Так. Паспорт показати?

– Вірю. Можете пройти, але врахуйте: там охорона, тож поводьтеся пристойно. Друга палата на другому поверсі, п'ятнадцятий номер.

Я кивнула і пішла до сходів. Пальці тремтіли, серце калатало як ненормальне. Дивно, та дівчина взагалі нічого не сказала про його стан, а я в той момент була настільки перелякана, що й не подумала запитати.

Біля палати й справді чергували двоє чоловіків в строгих костюмах. Побачивши мене, вони напружилися, але, впізнавши, лише опустили очі, пропускаючи мене. Цей жест мені зовсім не сподобався.

Я завмерла біля дверей, глибоко вдихнула і зазирнула всередину. Спочатку погляд уперся в стіну, але варто було зробити крок, як я побачила батька. Він сидів у кріслі, у своєму бездоганно випрасуваному костюмі, і з насолодою присьорбував каву з порцелянової чашки.

– Прийшла, – усміхнувся він, дивлячись на мене із сумішшю тріумфу та зневаги. – Підійди. Не бійся.

Усередині щось з оглушливим тріском обірвалося. Мене розвели. Філ мав рацію, а я виявилася такою наївною...

– Прийшла. Бо я, на відміну від тебе, хвилювалася, – голос мій дзвенів від люті. – А ти вчергове довів, які в тебе пріоритети. Шкода, що я не вмію так майстерно плювати на людей. Я приїхала, бо боялася за тебе. Але запам'ятай: це було востаннє. Більше я ніколи не пожертвую своєю свободою заради цієї «родини».

– А більше й не знадобиться, – холодно відрізав батько, відставляючи чашку. – Ти вже тут. Добігалася.

– Не дочекаєшся!

Я кинулася до дверей, але шлях мені відразу перегородили охоронці. Я опинилася в клітці, яку сама ж і відчинила. З гуркотом зачинивши двері перед їхніми носами, я повернулася до батька.

– Ненавиджу тебе, чуєш? – закричала я, відчуваючи, як сили залишають мене. Ноги підкосилися, і я повільно сповзла по стіні на підлогу, не стримуючи ридань. – Ти зіграв на моїх почуттях! Знав, що ви для мене не чужі, і... і Поліна теж. Дитину втягнули у свої брудні ігри!

– Не смій звинувачувати сестру, – відмахнувся він, повертаючись до своєї кави. – Вона сама запропонувала цей план. Ми її навіть не просили.

Я нервово усміхнулася крізь сльози. Ну звісно. Моя «мила» молодша сестра, яка за першої ж нагоди готова здати мене. Здається, я була єдиною в цьому домі, хто все ще вірив у людяність.