Розділ 68

Я прокинулася в чудовому настрої, шкірою відчуваючи міцні обійми Філіпа. Сильніше притиснулася до нього, ніби намагаючись запам’ятати цю мить, боячись, що вона випарується разом із ранковим сном. Він розплющив очі й торкнувся губами мого чола.

– Доброго ранку.

– Дякую, – вилетіло в мене саме собою. А помітивши його здивований погляд, я поспішно додала: – Це був мій найкращий Новий рік. Виявляється, одна-єдина людина може дати більше тепла, ніж десяток тих, кого я звикла називати рідними.

– Радий це чути, – Філ усміхнувся і солодко потягнувся.

Я вибралася з ліжка, поправляючи футболку і трохи ніяковіючи під його зацікавленим поглядом. Варто було лише згадати, що відбувалося між нами перед сном, як щоки вмить запалали. Поки хлопець ніжився у ліжку, я привела себе до ладу й одяглася тепліше.

На кухні я почала перемивати гору посуду, що залишилася з учорашнього вечора. У цей момент зайшов Філіп, тримаючи в руках величезну плитку шоколаду.

– Забув про неї вчора.

Настрій підскочив ще вище. Я поставила чайник, спіймавши себе на думці, що в цій глушині почала щиро радіти дрібницям. Раніше мені вічно всього було замало, а тепер...

Поки закипала вода, я глянула на час – десята ранку. Останні дні я майже не дивилася на годинник, час тут став чимось неважливим. Філіп пішов топити піч, а я розлила окріп по чашках.

– Які плани на сьогодні? – запитав він, повертаючись.

– Жодних. Будемо лінуватися і відпочивати, – задоволено заявила я. – Хоча... я б хотіла на хвилинку впіймати мережу. Хочу знати, що коїться в місті. Раптом мене вже оголосили в розшук? А може, про мене й зовсім забули.

– От і чудово, – він усівся на стілець. – Нехай шукають Дем’яну іншу дружину. Я тобою ділитися не маю наміру.

Я усміхнулася. Тепер у його словах було значно більше сенсу. Якщо раніше Філ допомагав мені радше з благородства, то тепер він захищав те, що стало йому дорогим. Ми пили чай із шоколадкою, теревенили й іноді просто мовчки трималися за руки. Усе було надто ідеально – минуле життя здавалося лише поганим сном.

Перекусивши м’ясом із картоплею, що залишилися, я все ж вирішила вийти на «полювання» за сигналом. Накинула фуфайку, взяла телефон і почала блукати двором. Філіп вийшов слідом, невдоволено спостерігаючи за моїми маневрами. Здається, його ця ідея напружувала, але я не відступала. Мені потрібне було підтвердження, що світ не завалився без мене. Або, навпаки, що він руйнується.

Я кружляла двором: від погреба до старої вишні, навіть думала залізти на дерево, і тільки біля самої хвіртки телефон нарешті жалібно пискнув. Я зайшла в телеграм, відчуваючи, як усередині все стискається від страху. Раптом батько зможе вистежити мене за сигналом? Але надія, що вони просто залишили мене у спокої, була сильнішою.

Першим в очі впало повідомлення від сестри. Батьки мовчали – чи то викреслили мене з життя, чи то вичікували. Прочитавши текст від Поліни, я відчула, як серце пропустило удар.

«Тато з серцем у лікарню потрапив. Але тобі, як завжди, начхати на всіх, крім себе. Я не справляюся, у мами істерика».

Я обернулася до Філа. Він одразу все зрозумів з мого обличчя.

– Мені треба в місто.

– Навіщо? – різко запитав він. – Що сталося?

– Батько в лікарні. Із серцем щось.

– Ти впевнена, що це правда? – Філ заглянув в екран. – Це прислали вчора вдень.

– Саме так! – я сама жахнулася часу відправлення. – А раптом уже пізно? Раптом його більше немає?

– Ти впевнена, що це не пастка? Це ж найпростіший спосіб виманити тебе зі схованки.

Я мотала головою, намагаючись відігнати сумніви. Ні, сестра не могла так низько вчинити. Хоча... знаючи її характер, вона була здатна на багато що заради схвалення батьків.

– Я мушу поїхати, – твердо сказала я.

– Я тебе не пущу, – видихнув Філіп. – Це ж підстава.

– Треба переконатися. Якщо це обман – я знову втечу. Тобі ж теж тут набридло, ти хочеш у місто. Давай поїдемо разом? Просто перевіримо. Я не пробачу собі, якщо він помре через мене.

Філ задумливо пройшовся по підталому снігу, відкинув волосся і подивився мені в очі.

– Гаразд. Припустимо. Але спочатку перевірка. Попроси сестру скинути номер лікарні та фото. Якщо вона там, це не складе труднощів.

У цьому був сенс. Я написала Поліні. Відповідь прийшла миттєво.

Вона скинула адресу лікарні та фото... на знімку був автомат із батончиками, але у відображенні скла чітко виднілася лікарняна реєстратура. Вона написала, що просто хотіла сфоткати якусь новинку. Це виглядало надто реалістично – саме таке дурне фото могла зробити дитина, не підозрюючи, що її перевіряють.

Я не стала писати, що виїжджаю, але одразу пішла збирати речі. Філ до останнього хмурився, інтуїція ніби кричала йому про небезпеку. Але я не могла інакше. Батько міг бути тираном, але він був моїм батьком.

– А якщо тебе спіймають? – запитав Філ, зашнуровуючи черевики.

– Тоді я вдам, що підкорилася, а потім знову втечу. Я знайду тебе, навіть якщо в мене відберуть усе.