Розділ 66

Увечері ми влаштувалися перед телевізором, який нарешті вгамувався й видавав цілком пристойну картинку. На екрані миготіли новорічні фільми та знайомі обличчя, і хоча я намагалася вникнути в сюжет, думки раз у раз відносили мене кудись далеко.

Філ підсунувся ближче й обійняв мене за плечі. Я примостила голову в нього на грудях, зручніше підібгавши ноги. Він погладжував мене по плечу, іноді невагомо торкаючись губами маківки, і я розчинялася в цій ніжності.

У мене ніколи не було нічого серйозного. У пам’яті раптом виринув мій водій Рома – він цілував мене так... як, мабуть, ніхто більше не зможе. Але в тих поцілунках не було тепла. Рома дивився на мене інакше. А Філіпу я, здається, була дійсно важливою: він оберігав мій комфорт і боявся ненароком зачепити.

Так ми просиділи до пізнього вечора. Сонливість уже нагадала про себе, але треба було закінчувати з вечерею. Філ сам відправив курку в духовку, а коли я розібралася з картоплею, замаринував її й теж поставив запікатися. Поки все доходило до готовності, я ліниво гралася в якусь мобільну гру – заняття нудне, але допомагало не провалитися в тривожні роздуми.

Філіп кудись відлучився, не попередивши, а за пару хвилин у передпокої почулися важкі кроки. Я напружилася, вискочила в коридор і завмерла, побачивши його з невеличкою ялинкою в руках.

– Серйозно? – я не змогла стримати усмішку.

– Ну а як же, Новий рік усе-таки, – зауважив він. – Зараз знайду відро, закріплю її. Я ще на горищі іграшки бачив, пізно про них згадав.

– Давай! – я азартно плеснула в долоні. – Схоже, це буде моє найкраще свято.

Філ знову зник у пошуках підставки, а я повернулася на кухню. Будинком уже розливався неймовірний аромат запеченого м’яса. Я з нетерпінням чекала моменту, коли ми почнемо прикрашати ялинку. Вдома мені цю справу ніколи не довіряли: батьки-перфекціоністи вважали, що в мене виходить «криво й асиметрично», і воліли наймати декораторів. Відтоді я до ялинок навіть не торкалася.

Раптом до мене долетів приглушений голос Філіпа. Спочатку я подумала, що він наспівує під ніс, але, прислухавшись, зрозуміла – він із кимось розмовляє по телефону.

– Усе під контролем, – тихо звітував він. – Не можу зараз говорити, пізніше відпишуся. Давай.

Філ різко відчинив двері й мало не зіткнувся зі мною. Я застигла, почуваючись спійманою на місці злочину.

– Ти з кимось розмовляв... Вибач, я просто злякалася, – пробурмотіла я.

– Це по роботі дзвонили, – він ніяково усміхнувся.

– Щось серйозне? Тебе викликають назад?

– Ні, просто уточнювали плани на майбутнє. Поки що я весь твій, і ніхто мене звідси не забирає.

– Але можуть?

– Навіть якщо виникнуть труднощі, я тебе надовго не залишу, – Філіп м’яко взяв мене за руку.

В іншій руці він стискав невеликий пакет зі старими іграшками. Я намагалася переключитися на святкову метушню, але ця коротка, потаємна розмова залишила неприємний осад. Чому він не хотів, щоб я чула? Оберігав мій спокій чи за цим крилося щось інше?

Відігнавши сумніви, я пішла слідом за ним. Філ вже приніс відро з землею, куди й поставив ялинку. Ми почали прикрашати її тим, що знайшлося: старими скляними шишками з облізлою фарбою, фігурками та пухнастим «дощиком». Виглядало це зовсім не по-дизайнерськи, але неймовірно затишно.

Нарешті настав час накривати на стіл. Ми знайшли в шафі накрохмалену скатертину й дістали із серванта посуд. Схоже, бабуся Філа берегла ці тарілки все життя, дістаючи лише у виняткових випадках. Порцеляна була в ідеальному стані, і ми вирішили, що наше свято – найкращий привід порушити їхній вічний спокій.

Філіп розставляв посуд, а я розкладала серветки. Стіл мав чудовий вигляд – нічим не гірший за ті пафосні прийоми, що влаштовували мої батьки. Я зробила пару знімків на пам’ять: такі моменти щирості хотілося зберегти назавжди.

– Давай селфі? – запропонувала я.

– Чорт, духовка! – раптом випалив Філ і зірвався з місця.

Я побігла за ним:

– Я ж її вимкнула!

– Так, але я вирішив ще трохи підігріти м’ясо, поки ми накривали на стіл...

На щастя, ми встигли вчасно – ще пара хвилин, і вечеря б підгоріла. До Нового року залишалася година. Ми вирішили не перевдягатися: я так і залишилася в спортивному костюмі, а Філ – у звичних джинсах і толстовці. Настрій для фотосесій раптом зник, змінившись тихим очікуванням. Зрештою, у нас же ще буде час для красивих кадрів...