Розділ 64

– Давай доїмо і в магазин сходимо? – запропонував Філ, відставляючи порожню чашку. – Треба б на святковий стіл скупитися, а то зустрінемо Новий рік з одними бутербродами.

– Давай!

Походи до місцевого «Водолія» мені сподобалися – це була єдина можливість побачити людей і хоч якось змінити обстановку, адже стіни будинку починали потроху тиснути. І все ж у голові раз у раз виникали фантомні болі за минулим життям: мені бракувало величезних супермаркетів, яскравих торгових центрів і того бездумного шопінгу, коли загрібаєш гори одягу, половину з якого ніколи не одягнеш. А тут – один-єдиний магазин із мінімальним набором продуктів і розмита дорога.

Я перша побігла перевдягатися. Натягнула зручний спортивний костюм, зав’язала волосся у тугий хвіст і, вирішивши, що шапка тільки все зіпсує, вийшла до Філіпа. Він якраз закінчував мити посуд. Уколи сумління стали звичними: мені давно слід було б запропонувати допомогу, але я ніяк не могла привчити себе до думки, що побут тепер – і моя турбота теж.

– Чекай, я швидко, – кинув він і зник у своїй кімнаті.

Я вирішила почекати його у дворі. Вийшла на ґанок і примружилася: на яскравому сонці мої черевики виглядали безнадійно брудними. Спробувала відтерти їх чистим снігом, але тільки сильніше розмазала плями. Психонувши, я зіскочила з доріжки туди, де кучугури були вищими. І раптом це заняття мене так захопило, що я почала бігати колами по галявині. Сніг забивався у взуття, холодив щиколотки, але мені було байдуже – всередині закипіла якась дитяча, чиста радість. Я сміялася на весь голос, скинувши руки до неба, і кружляла, поки голова не пішла обертом.

Не одразу я помітила, що Філіп уже стоїть на ґанку й спостерігає за мною з неприхованою усмішкою. Але я не зупинилася – зробила ще одне коло і завмерла, коли він опинився зовсім поруч. Вирішив приєднатися до мого безумства? Його черевики теж миттєво набрали снігу, ноги явно промокли, але нам обом стало так весело, що всі проблеми світу відійшли на другий план. 

У якийсь момент Філіп навмисно спіткнувся, перехопив мою руку і потягнув на себе. Я зрозуміла, що це було сплановано, тільки коли ми обоє впали в кучугуру, і я опинилася прямо на ньому. Я дивилася в його очі, відчувала на обличчі його збите дихання й остаточно губилася в моменті. Філ обережно провів пальцями по моїй щоці, переводячи погляд з моїх очей на губи.

Він злегка підвівся, щоб дотягнутися до мене, і я сама подалася назустріч, перехоплюючи ініціативу. Я цілувала його, відчуваючи, як його руки міцно обіймають мене, притискаючи до себе. Дихання не вистачало, мої щоки торкалися його прохолодної шкіри, а губи здавалися такими гарячими. Цей поцілунок був іншим – ніжним, ніби він боявся зруйнувати цю мить. У ньому було менше пристрасті, але набагато більше того, що лякало й вабило водночас – справжньої близькості.

Здається, я прив’язалася до нього сильніше, ніж готова була визнати, і тепер знала напевно: що б не сталося далі, я не зможу його відпустити.

Стало жарко, і ми неохоче відсторонилися одне від одного. Ми лежали на снігу, важко дихаючи, і просто сміялися як ненормальні.

– Треба йти, – збентежено пробурмотіла я, піднімаючись і обтрушуючи костюм.

Філіп теж встав, неохоче кивнувши.

– Ну так, – він відкашлявся і відвів погляд, ніби йому раптом стало ніяково, і це виглядало страшенно мило. – Приготуємо олів’є? Це ніби як обов’язкова програма. Ну, я так звик.

– Так, у нас теж завжди його готували! – знову надихнулася я. – А що ще?

– Запечемо м’ясо, духовка ніби працює. Картопля в підвалі є. Ну і купимо чогось солодкого до чаю.

– Тобто ми пів дня проведемо на кухні? – уточнила я. – Круто! Хочу!

– Швидко ж ти змінила гнів на милість.

– Але ти ж мені допоможеш? Сама з духовкою я не виживу.

– Звісно, допоможу, – він узяв мене за руку, переплітаючи наші пальці. – Тим паче справ тут усе одно більше немає.

До магазину ми дійшли швидко, на ходу обговорюючи меню. Залишалося сподіватися, що пам’ять нас не підведе, бо повертатися вдруге не хотілося. Філіп знову розбалакався з продавчинею. Тітка Ганна поглядала на нас із таким виглядом, ніби бачила нас наскрізь. А може, ми й справді змінилися – він дивився на мене зовсім іншими очима. Поки вони теревенили, я подумки звіряла наш список, а потім, уже стоячи з набитим пакетом, Філ ще раз усе перевірив.

– Наче нічого не забули, – підсумував він і обернувся до прилавка: – З прийдешнім, тітко Ганно!

– І вас, молодь! Щастя вам! – усміхнулася вона, поправляючи фартух.

Ми вийшли на вулицю і побрели назад до будинку. Половину справи було зроблено. Тепер починалося найцікавіше – наше перше спільне свято.