Розділ 63

Я прокинулася в обіймах Філіпа, шкірою відчуваючи жар його тіла. Варто було мені трохи відсторонитися, як холод одразу нагадав про себе. Я тихо вибралася з-під ковдри й навшпиньки вийшла з кімнати.

Дорогою терла очі, мружачись від незвично яскравого світла. На диво, сонце сьогодні палило нещадно, перетворюючи сліпучо-білий сніг на суцільне сяйливе полотно. Настрій миттєво підскочив: я була в передчутті свята, адже до Нового року залишалося зовсім небагато, а у нас ще нічого не готово.

Радувало, що будинок привели до ладу і в ньому цілком можна було існувати. Звісно, це була не та розкіш, до якої я звикла, але поруч із Філіпом усе те раптом втратило будь-який сенс.

Поки хлопець спав, я вийшла на ґанок, накинувши стару фуфайку, знайдену на вішаку. На вулиці помітно потеплішало, сніг підтавав, а з дахів гучно капала вода. Я вдихнула на повні груди: повітря тут було напрочуд чистим – мабуть, це головний плюс села з тих небагатьох, що я встигла помітити.

Ну, не рахуючи того, що батько ніколи в житті не здогадається шукати мене в такій глушині. Впевнений, що я і кроку не ступлю в таку діру... Що ж, тату, ти недооцінив мою жагу до свободи.

І все ж думки про майбутнє не давали спокою. Рано чи пізно вони мене вистежать. Доведеться повертатися в університет, і хтось із батькових «шісток» одразу доповість про мою появу. Знову кольнула думка: може, годі ховатися? Може, варто повернутися і справді подивитися страху в очі? Зробити так, щоб цей Дем’ян сам із жахом від мене відмовився. Але рішучості поки бракувало. Я знала, що одного разу переборю себе, та зараз мені просто хотілося видихнути й розчинитися в компанії Філіпа.

А потім я згадала Варю, і серце болісно стиснулося. Як вчинити правильно? Раптом, якщо я погоджуся на цей шлюб, мені вдасться її удочерити? А якщо ні? Якщо стане тільки гірше і я остаточно позбудуся права голосу? Тоді все тільки загостриться, але я не можу її покинути... Я мушу триматися хоча б заради неї.

Згадавши її очі, повні сліз, я не витримала. Схлипнула, прикрила рот рукою і зайшлася в тихих риданнях. Я опустилася на стару лавку під навісом, і все, що я так довго стримувала всередині, вирвалося назовні. Було близько восьмої ранку, Філіп ось-ось мав прокинутися. І поки його не було поруч, я дозволила собі бути слабкою, зламаною і переможеною, знаючи, що за кілька хвилин мені знову доведеться натягнути рішучу усмішку і вдавати, ніби я з усім впораюся.

Сльози поступово закінчилися. Я просиділа так ще хвилин десять, а потім піднялася і зайшла до хати. Глянувши в дзеркало й переконавшись, що очі більше не червоні, я рішуче ступила до вітальні.

Філіп уже не спав. Він знову порався біля телевізора, намагаючись щось налаштувати.

– Привіт. Ти чого так рано? – запитала я.

– Доброго ранку, – він обдарував мене теплою усмішкою. – Та ось, барахлить щось. Уночі буря була. Не знаю, як працюватиме, але нам він сьогодні ой як потрібен. Тридцять перше все-таки.

– Так, хотілося б почути бій курантів. Але якщо що, переживемо і без них.

– Щось придумаємо, – Філ підвівся з підлоги й обтрусив руки. – Куди ж без загадування бажань рівно опівночі?

– Ми теж так завжди робили, – усміхнулася я. – Хоча... моїм особистим Сантою зазвичай був батько. Він виконував будь-яку мою забаганку. І навіть зараз... він міг би виконати головне бажання. Але не стане.

– Тоді просто загадай його. Не батькові, а всесвіту, – Філіп підійшов майже впритул. – Упевнений, цього разу воно здійсниться. Підемо чай пити?

Настрій покращився в рази. Філ заварив ароматний фруктовий чай, нарізав свіжий білий хліб і щедро намазав його маслом, виставивши на стіл банку варення.

– Нічого смачнішого в житті не їла, – простогнала я від задоволення. Всі ці торти з кондитерських більше не вражали – тут будь-яка дрібниця здавалася справжньою розкішшю.

– А польову кашу куштувала коли-небудь? – запитав він. – Або картоплю, запечену на багатті?

– Ні, – я насупилася, роблячи ковток гарячого чаю. – Тільки з духовки. Батьки іноді робили шашлик або смажили сосиски. Але картопля в багатті... ні.

– Значить, треба якось влаштувати.

– Взимку? Сумнівна ідея.

– А ми дочекаємося весни, – заявив Філ, уважно дивлячись на мене. – Ми ж... дочекаємося?

Я мимоволі закашлялася й опустила очі. Він запитував не про пору року, він запитував про нас. Чи будемо ми все ще поруч, коли зійде сніг... Я не була впевнена навіть у завтрашньому дні, але все одно повільно кивнула. Поки він був поруч, мені й справді нічого не було страшно.

Філіп усміхнувся, і в мене на душі остаточно потеплішало. Значить, у нас усе гаразд. Ще б розібратися з переслідувачами... Шкода, що не можна просто поїхати в інше місто – мене знайдуть надто швидко. Хоча ця думка тепер відвідувала мене все частіше.