Розділ 61

Повернувшись додому, ми насамперед перевдяглися в домашнє і відразу рушили на кухню. Поки я чистила картоплю та овочі для засмажки, Філіп поліз у погріб. Невдовзі він повернувся з банкою солоних огірків в одній руці та чимось ще в іншій.

– Не повіриш, що знайшов, – його очі азартно блиснули. – Малинове варення. Справжнє. Можна чай заварити.

– Звучить чудово, – усміхнулася я. – З самого дитинства такого не куштувала.

У саме готування Філіп зробив вирішальний внесок. Попри знайдений в інтернеті рецепт, я панічно боялася все зіпсувати, тому віддала перевагу ролі старанної учениці. Я спостерігала, як він упевнено засипає рис та подрібнює огірки, намагаючись запам’ятати кожен рух. Якби я знайшла цей рецепт у коротких відео в соцмережах, впоралася б швидше, але тут навіть прості сторінки відкривалися дуже довго, а відео не завантажувалося зовсім.

– Тут взагалі інтернет існує як явище? – запитала я.

– Існує, але він тут особливо нікому не потрібен, – Філіп відправив засмажку в каструлю, і кухнею поплив неймовірний аромат. – Поки у мене відпустка через свята, все нормально. А далі щось придумаємо, з модемом має працювати стабільніше.

– Не знаю, що мені робити потім, – я присіла на стілець, підперши підборіддя рукою. – Скоро канікули закінчаться, почнеться навчання, а я не можу просто прогулювати. Але якщо я повернуся в місто, батьки мене одразу знайдуть.

– Навіть якщо знайдуть, навіть якщо цей твій Дем’ян постане перед тобою – це ще не означає, що тебе відразу зв’яжуть і потягнуть під вінець, – Філ обернувся до мене, серйозно дивлячись в очі. – Не бійся зустрічі з ним. Звісно, краще вам не перетинатися, щоб усі твої старання були не дарма, але просто перестань боятися. Дивись страху в обличчя, нехай він сам тебе лякається.

Я лише гірко усміхнулася. Порада була чудовою, але в моєму випадку майже нездійсненною. Дем’ян був для мене втіленням нічного жаху або сонного паралічу: коли бачиш монстра, хочеш кричати, але горло сковує спазм, а тебе повільно накриває крижаною темрявою.

Коли розсольник був готовий, Філіп накрив каструлю кришкою, даючи йому настоятися. Я миттю схопилася і почала відмивати пательню – мені відчайдушно хотілося бути корисною. У цьому домі я почувалася невмілою, майже безпорадною, і ця ніяковість підганяла мене. Філіп, на щастя, не помічав цього, зосереджено прибираючи зі столу.

Після ситного обіду накотилася приємна втома. Філ потягнув мене у вітальню, де в кутку припав пилом древній масивний телевізор.

– Не впевнений, що цей ящик ще на щось здатний, – пробурмотів він, присідаючи перед ним навпочіпки. – Спробую оживити. Але якщо мене раптом ударить струмом – з тебе перша допомога.

– А я не вмію! – перелякано вигукнула я.

– Та я теж не вмію. У швидку подзвониш, якщо що.

– Може, ну його? – я з сумнівом подивилася на техніку. – У нас же телефони є.

– Ні, якщо вже занурюватися в атмосферу села, то на повну. Треба знайти якийсь нескінченний серіал, який ще моя бабуся дивилася. Вони тут вічні.

Філіп щось довго крутив у надрах телевізора. Я мовчки спостерігала, іноді за звичкою оновлюючи стрічку соцмереж. Майже нічого не відкривалося, але, на моє полегшення, мої фотографії ще не розлетілися міськими пабліками.

– Ти й телевізори лагодити вмієш? – здивувалася я. – Думала, ти більше по комп’ютерах.

– Та я в усьому можу поколупатися, якщо потрібно. Але не думай, що я майстер, просто пробую все підряд, – він підвівся та обтрусив коліна, хоча килим був цілком чистим. – Ну, момент істини.

Пульт, дбайливо загорнутий у пожовклу клейонку, клацнув. Екран спалахнув, пішли смуги та ряботиння, почулося натужне шипіння. На одному з каналів все ж вдалося впіймати картинку.

– О, «Сам удома»! – упізнав він фільм. – Бачила?

– Звісно, я ж не в печері виросла, – я вмостилася на дивані, підібгавши під себе ноги. – Але переглянути не відмовлюся.

Закон підлості спрацював миттєво: варто було нам приготуватися до перегляду, як почалася реклама. Я закотила очі й відкинулася на спинку дивана.

– Почекаємо, – заспокоїв Філ. – Якраз заварю той чай із малиною. Будеш?

– Буду! – очі мої загорілися.

Поки він порпався на кухні, я залипла в екран, відчуваючи, як усередині розливається дивний спокій. Мене немов закинуло в чиєсь чуже дитинство – я ніколи не жила в такій обстановці, але бачила її в старих фільмах і тепер відчувала гостру ностальгію за тим, чого у мене ніколи не було.

Філіп повернувся з двома чашками, над якими здіймалася пара, і поставив їх на стілець, який я підсунула до дивана замість столика. Спочатку ці бідність і старість навколо мене лякали й відштовхували, але зараз, обжившись, ми створили тут свій власний затишок.

Чай з малиною, старий фільм і надійна людина поруч – здається, саме так і виглядає щастя. А ще радість від того, що я в безпеці, і ніхто не вискочить із-за рогу, щоб усе зруйнувати. Принаймні, не в найближчі пару годин.