Розділ 60

Філіп відчинив двері, і ми вийшли за ворота. Я оглядала вулицю: вдалині виднілися будиночки, але в більшості з них, здавалося, давно ніхто не жив. Трохи далі темною стіною стояв ліс, та ми звернули в протилежний бік. На дорозі виднілися сліди шин – отже, автівки тут все ж зрідка проїжджали. Іти цими смугами було легше, адже решту дороги тут, схоже, не чистили зовсім. Про це місце просто забули.

– І багато тут людей залишилося? – запитала я.

– Осіб п’ятдесят, – відгукнувся Філ. – Тут поруч ще село є, а магазин лише у нас один на всіх, тож сюди й з сусідніх селищ заглядають.

Я кивнула. Питання роїлися в голові цілою хмарою, але я не наважувалася їх озвучити. Мені було страшенно цікаво, хто він такий насправді. У нього класна квартира в місті, і навряд чи орендована – він поводився там як повноправний господар. Хороша робота, успіх... і при цьому він абсолютно спокійно обживається в глушині, вправно топить піч і тямить у господарстві більше за дівчат.

Ми брели доріжкою, поки попереду не з’явився приземкуватий будиночок. Спочатку я подумала, що це чиєсь житло, але, підійшовши ближче, помітила вивіску: «Водолій».

– Оригінальна назва, – усміхнулася я, розглядаючи будівлю зі світлого каменю зі старими вікнами та простенькими фіранками.

– Магазин займає лише одну кімнату, – пояснив Філіп. – Що там у решті будинку – не знаю.

Всередині пахло специфічно: сирістю та старою ганчіркою для підлоги, яку забули просушити. Паркет скрипів під ногами, стіни були обклеєні пожовклими шпалерами, яких майже не було видно за стелажами, щільно заставленими товаром. На касі сиділа пишна дама в синьому робочому халаті, з волоссям, зібраним у тугу високу гульку. Вона зосереджено перераховувала пачку готівки, раз у раз слинячи палець.

– Привіт, тітко Ганно! – бадьоро гукнув Філіп, розпливаючись в усмішці. – Як торгівля?

– Ой, Філіпку! – жінка буквально розквітла. – Невже нарешті наречену привіз?

Я мимоволі роззявила рота, але не знайшлася, що відповісти. Мабуть, Філа тут ніколи не бачили з дівчатами, якщо перша зустрічна зробила такі висновки.

– Це моя подруга, – поспішно уточнив він. – Вирішили трохи відпочити від міської метушні.

– А я вже думала, зовсім дорогу до нас забув. Як бабусі не стало, то ні тебе, ні батька твого не видно. У нього як справи?

– Непогано, – ухильно кинув Філ. – Ми за продуктами прийшли.

– Ой, звісно-звісно, – махнула рукою тітка Ганна.

Філіп почав диктувати список, який ми накидали дорогою. Я дістала з рюкзака пакет, який ми знайшли в «пакеті з пакетами» у бабусиній заначці. Список виявився чималим: мабуть, Філ планував не виходити з дому якомога довше.

Поки вони обговорювали сільські новини та спільних знайомих, я блукала між полиць. Цінники на масло та майонез мене щиро здивували – я ніколи не купувала їх сама і гадки не мала, скільки вони коштують. Сума виходила пристойна, особливо якщо згадати, скільки готівки залишилося в моєму гаманці.

На диво, у цій глушині знайшовся термінал. Я було смикнулася скинутися, але Філіп взяв усі витрати на себе. Я не стала довго сперечатися – звичка, що за мене платять батьки, ще сиділа в мені занадто глибоко. Але було приємно, що Філіп робив це просто так, не бачачи в мені багату спадкоємицю.

Коли ми вийшли на вулицю, повітря здалося пекучим. Чи то похолоднішало, чи то я просто розімліла в задушливому магазині. Ми мимоволі прискорили крок.

– Мило тут, – порушила я тишу. – Всі одне одного знають.

– Навіть занадто. Жодна плітка повз не пролетить. Упевнений, уже завтра все село знатиме, що я привіз до себе наре... дівчину. Словом, подругу.

Я усміхнулася, хоча тінь тривоги все ж майнула.

– Аби лише це не дійшло до мого батька.

– Навряд чи. Це звичайні люди, вони далекі від міських інтриг. Тож не бійся.

– Гаразд, – видихнула я. На душі стало трішки спокійніше.