Розділ 59

Я прокинулася близько восьмої й відразу здригнулася від холоду. Місце поруч зі мною спорожніло, але з сусідньої кімнати доносилися тихі, обережні кроки. Вибиратися з-під ковдри не хотілося. Філіп робив усе, щоб привести будинок до ладу, але після звичної розкоші мого життя звикнути до такого здавалося майже неможливим. Втім, обирати не доводилося. У будь-якому разі я була нескінченно вдячна йому за все, що він робив.

Підвівшись, я розчесала волосся пальцями та мигцем поглянула на себе у фронтальну камеру телефону. Виглядала майже гарно – наскільки це взагалі можливо в таких обставинах.

Коли я вийшла, Філіп уже сидів біля печі, підкидаючи дрова. На ньому була якась стара фуфайка і кумедні теплі капці.

– Доброго ранку, – усміхнувся він, помітивши мене. – Як спалося? Наречений не снився?

– Що? – я розгублено кліпнула.

– Ну, є така прикмета... коли спиш на новому місці, має наснитися майбутній чоловік. Дурна традиція, напевно, просто в голові спливло.

Я опустила очі, ховаючи погляд. Мені снився Дем’ян. Це був один із тих кошмарів, де він знаходить мене, а я біжу, задихаючись, нескінченними коридорами. Мені довго вдавалося уникати зустрічі з ним у житті, і часом здавалося, що так буде завжди. Але сон нагадав: небезпека нікуди не зникла.

– Піду чайник поставлю, – позіхнула я, намагаючись струсити залишки поганих видінь, і сховалася на кухні.

Філіп уже заніс продукти – мабуть, і сам зголоднів. Поки закипала вода, я почала робити сніданок, попутно зазираючи в порожні каструлі на полицях.

– Хочеться чогось нормального, домашнього, – озвучив він мої думки, заходячи слідом. – У підвалі мають бути солоні огірки... Хочеш розсольнику?

– Що це? – я насупилася, намагаючись розпізнати незнайоме слово.

– Суп такий. Там солоні огірки, рис, томатна паста...

– О боже, це типу борщу? – я ніколи про таке навіть не чула.

– Приготуємо? – він знову усміхнувся.

Не знаю, що це за суп такий, але його усмішка діяла на мене магічно. Я просто не змогла відмовити.

– Приготуємо.

Сніданок пройшов у затишному мовчанні. Ми лише зрідка переглядалися, зосереджено знищуючи запаси та запиваючи їх надто солодким чаєм. Дивно, але тут найпростіша їжа здавалася в сто разів смачнішою, ніж у найкращих ресторанах міста.

Потім настала черга посуду. Мити його в крихітному рукомийнику, постійно підливаючи теплу воду з чайника, було ще тим квестом. Мені здавалося, до такого побуту неможливо звикнути – його можна тільки терпіти.

– Треба б ще каструлі почистити, – Філіп дістав із полиці стару посудину, залив її крижаною водою з відра і щедро насипав соди. – Не питай, навіщо, просто пам'ятаю, що так роблять. Потім сполоснемо миючим – і можна варити суп.

– Сподіваюся, я не одна буду цим займатися? – я ніяково переступила з ноги на ногу.

– Разом. Знайдемо точний рецепт в інтернеті, щоб нічого не наплутати. Заодно в магазин сходимо за тим, чого не вистачає. Збирайся.

Він пішов у вітальню, де залишилися його речі, а я повернулася в нашу спальню – найтеплішу кімнату в цьому будинку. Одягаючи вчорашній одяг, я тужливо міряла кроками простір. Як люди жили так десятиліттями? Як вони обходилися без елементарних речей... наприклад, без нормального душу?

Вийшовши в коридор, я все ж озвучила це питання – за добу я ніби вкрилася невидимим шаром пилу, і шкіра почала неприємно свербіти.

– Як і з посудом, – неохоче пояснив Філ. – Нагріти воду, а там є невеликий бак. Ванна є, але водопроводу давно немає.

– Добре, – видихнула я, намагаючись не уявляти цей процес. – Подумаємо про це ввечері.

– Це ж не змусить тебе втекти назад у місто? – уважно подивився він на мене.

– Ні. Поки що точно ні. А тебе?

Це питання мучило мене весь ранок. Я заради свободи готова була терпіти й не таке, але Філіп... Як він зміг проміняти ідеальний комфорт на цей холодний побут заради мене? Невже я дійсно йому настільки дорога, що він готовий ділити зі мною будь-які злидні? А що, як йому набридне? Що, як він в один момент просто вирішить, що «порятунок принцеси» затягнувся?

– І мене не змусить. Мені в місті робити нічого, – відрізав він. – Давно хотілося морально відпочити, втекти в якусь глушину. А тут такий привід...

Його відповідь подіяла на мене як заспокійливе. Значить, він не покине. Я полегшено кивнула, і ми вийшли в передпокій. Зовні все вже було припорошено снігом. Небо затягнуло хмарами, від чого бажання покидати будинок зникало остаточно.