Розділ 57

Наступні пару годин ми провели за прибиранням. Поки я мила підлогу, Філіп вирішив збігати в магазин. Залишатися самій було страшно: у голову лізли думки, що хтось може повернутися, хоча здоровий глузд підказував, що з власної волі сюди навряд чи хтось з'явиться. Лякав і сам факт того, що вибратися з цієї глушини не так просто. Проте із завданням я впоралася на відмінно, хоч і довелося возитися у прохолодній воді, ледь розбавленій окропом із маленького електрочайника. Те, що він взагалі тут опинився і працював, було маленьким дивом.

– Я добув їжу! – усміхнувся Філіп, з’явившись на порозі з важким пакетом.

– Чудово, – я витерла спітніле чоло. Від роботи стало по-справжньому спекотно. – Тепер треба розпалити піч.

Він пройшов на кухню, а я продовжила наводити порядки. Невдовзі потягнуло легким запахом гару. Я не втручалася: у пічках я не тямила зовсім нічого. Бачила їх тільки в кіно, але повторити цей ритуал самостійно точно не змогла б. Філіп знайшов стос старих газет, про всяк випадок перевірив, чи немає там чогось важливого, і відправив їх у топку. Разом із гіркуватим димом прийшло і перше тепло. А може, це я просто перевтомилася – за останній рік я віника в руках не тримала, а тут цілий будинок прибрала.

– До речі, тут десь має бути обігрівач, – міркував Філіп, підкидаючи дрова. – Не знаю, чи працює, але треба пошукати.

– Як взагалі люди жили в таких умовах? – я втомлено примостилася на табуретці навпроти печі.

– Вони не знали іншого життя і вважали це нормою. Наші онуки теж дивуватимуться, як ми жили зараз... – він раптом зам’явся, мабуть, усвідомивши, що у фрази «наші онуки» може бути занадто багато сенсів. – Ну, в сенсі, ті, хто прийде після нас. Прогрес не стоїть на місці.

– Мене вражає, як ти орієнтуєшся і в тому, що зараз, і в тому, що було. Ти часто бував у бабусі?

Філіп підсів ближче до печі. Дверцята були щільно зачинені, але від чавуну вже віяло приємним жаром.

– Іноді. Мені тут подобалося. Батьки з нею не були близькі, та й зі мною теж. Якось так вийшло, що у нас кожен сам по собі.

– Тобі самотньо через це? – я несвідомо присунулася ближче і поклала голову йому на плече.

– Ні. Якщо мені щось знадобиться, я завжди можу до них звернутися. Але... не хочу.

Я розуміюче кивнула. До своїх я б теж не пішла – занадто різні погляди, та й зараз це було просто небезпечно. Ми обоє зберігали свої секрети: він не хотів говорити про сім'ю, я – про своє минуле. До того ж були теми, які хвилювали мене куди сильніше.

– Хочу їсти, – чесно зізналася я.

Філ підвівся, енергійно потираючи долоні.

– Я купив сосисок, хліба і багато всього. Сьогодні готувати не будемо – ліньки, та й пізно вже. А завтра щось придумаємо.

– Поїмо і спати? – усміхнулася я. Сил стояти на ногах уже не залишилося.

Філіп зайшов на кухню і спробував увімкнути холодильник. Той загудів.

– Працює. Але його б помити спочатку. Я купив миючий засіб, завтра займемося.

– Який ти господарний, – я мимоволі залюбувалася ним. – А продукти куди?

– Зима ж, – нагадав він. – Винесу на веранду, до ранку не пропадуть.

Я ще раз протерла стіл, і ми нарешті вмостилися. Філіп дістав цілу гору запасів: нарізка для бутербродів, цукерки, кава в стіках. Я швидко сполоснула чашки, не шкодуючи миючого засобу в надії вбити всіх мікробів разом.

– Якщо чесно, мені досі трохи ніяково користуватися тут особистими речами, – зізналася я, дивлячись на старий посуд.

– Дарма. Ніхто тут не хворів. Бабуся померла не в цьому будинку.

– Добре, – я насупилася. – А де? Пробач, якщо це особисте...

– У будинку для людей похилого віку. Ось такі у мене батьки. Але це було її рішення – вона їх теж не дуже любила.

– Дивна у вас сім'я, – усміхнулася я.

– І зовсім непримітна, – іронічно додав він. – Але це ще не все. У батька є позашлюбна дитина. В дитбудинку.

Я ледь не впустила чашку.

– Жах... Невже все настільки погано?

– Ні, просто він не наважився принести дитину матері. Вона в курсі, всі в курсі, але вона відмовилася її приймати. Батько теж вирішив, що прізвище вона наше носити не буде.

– А яке у тебе прізвище? – запитала я, заінтригована.

У цей момент телефон Філіпа завібрував, і запитання повисло в повітрі. Я задумалася: а раптом у нас щось складеться? Родичатися з такими людьми не хотілося, але ж Філ зовсім інший... Він би не кинув близьку людину. Не кинув же він мене, хоча я йому, по суті, ніхто.

– Пробач, треба відповісти, – він швидко пішов у вітальню.

Я вирішила не нудьгувати та приготувала бутерброди. Кімнатою розлився аромат ванільної кави, від якого по шкірі пробігли мурашки – так це було по-домашньому.

– Все нормально? – запитала я, коли Філ повернувся.

– Ага. По роботі дзвонили, – він потягнувся і позіхнув.

– Ти... потрібен у місті? – всередині все стислося від страху, що він поїде.