Розділ 56

Ми скинули верхній одяг і одразу взялися за роботу. Філіп відшукав у шафах якісь речі – мабуть, спадок колишніх мешканців. На голе тіло я вдягати це не ризикнула, але цупку кофту його бабусі, що пахла старою шафою і вогкістю, все ж накинула поверх своєї толстовки. Філіп знайшов дідівську сорочку на пару розмірів більшу. Він недбало заправив один край у штани, і, чорт забирай, це виглядало навіть стильно.

– Я за дровами, – зазначив він. – Згадуватиму уроки виживання й оживлятиму піч. А ти... зможеш тут підмести? Пробач, я не знаю, наскільки доречно просити про це доньку...

– Та облиш! – перебила я. – Звісно, впораюся. Без проблем.

Коли двері за ним зачинилися, я знайшла в кутку облізлий віник. Почала зі спальні. Пил піднявся щільною хмарою, я відразу почала кашляти. Довелося прикривати ніс коміром. Не пам'ятаю, коли я востаннє тримала в руках щось важче за пилочку для нігтів. Здається, пару років тому я намагалася замітати уламки розбитої чашки, поки мама не побачила... Решту за нас завжди робив персонал. Але, на мій подив, робота пішла. Тіло швидко втомилося, але я вперто рухалася вперед, вигрібаючи сміття у старе відро.

Я перейшла у вітальню, вирішивши вимести пил з-під дивана, і тут із темряви пролунав якийсь писк. Серце втекло в п'яти. Сіра блискавка метнулася прямо до моїх ніг – миша!

– А-а-а-а-а! – мій крик, напевно, було чути в сусідньому селі.

Я різко відсахнулася, ледь не перекинувши стілець, і вткнулася спиною у щось тверде і тепле. Гарячі долоні миттєво обхопили мене за талію.

– Ти чого? – пролунав над вухом голос Філіпа.

– Там! Там... миша! – я все ще тицяла пальцем у порожній куток, відчуваючи, як шалено калатає серце.

– А, – видихнув він, і я відчула, як його груди колихнулися від сміху. – Ну, раз миші тут вижили, то і ми не пропадемо. Це добрий знак.

Я істерично розсміялася, витираючи піт з чола. В обіймах Філа було так спокійно, що не хотілося ворушитися, але я змусила себе відсторонитися. Не можна перетворюватися на розпещену дівчинку, якій потрібен захисник від кожного гризуна.

– Увечері сходжу в магазин, – сказав Філіп, повертаючись до дров.

– Давай! 

Я рефлекторно полізла в телефон, але мережі, звісно ж, не було. Розчароване зітхання вирвалося саме собою.

– Додзвонитися сюди можна, якщо спіймати точку, – пояснив Філ. – Інтернет ловить тільки на вулиці, і то місцями. З мого оператора ніби краще.

Я кивнула. Насправді мені й писати не було кому. Можливо, цифрова детоксикація – це саме те, що мені зараз потрібно.

– Тут є книги? Або хоч якийсь телевізор? – я надула губи. – А то ми з нудьги зів’янемо.

– Подивлюся на горищі. А якщо не знайдемо – будемо розмовляти.

Перспектива була не найгіршою. З ним точно не буде нудно. Поки Філ виносив із дому мотлох – старі рами, порожні банки та якісь залізяки, – я продовжувала витирати пил на підвіконнях. Протерла старою ганчіркою картину із зображенням лісу і знову закашлялася.

– Воду приніс, – Філ поставив відро біля порога. – Частину заллю в рукомийник, решту бери черпаком.

– Чудово, – я натягнула фальшиву усмішку.

З іншого боку, це було навіть весело. Тут я відволікалася і не думала ні про що жахливе. Для мене не існувало проблеми важливішої, ніж відмити цю кляту підлогу...

Філ взявся допомагати. Ми разом перебирали полиці. На одній із них, серед статуеток лебедів і книг з механіки, я знайшла старий зошит. Пожовклі сторінки були списані дрібним почерком. Рецепти, поради по господарству, якісь нотатки на полях...

– Прикольно. Тут усе: від кабачкової ікри до порад, як виводити плями, – я швидко перегорнула його.

– Хочеш – забирай, – знизав плечима Філіп. – Бабуся померла багато років тому. Родичі тут наїздами бували, але, як бачиш, нікому нічого не потрібно. Вона все життя ці записи збирала, а тепер вони просто припадають пилом.

– У тебе залишилися про неї спогади? – запитала я, дивлячись на нього.

– Щось є... Але ми не були близькі. Сім'я у нас, м'яко кажучи, не найдружніша. Не хочу про це зараз.

– Розумію. Тоді я візьму його почитати.

– Звісно. Якщо вирішиш щось приготувати за ним – буде дуже круто.

– Дякую, – я на мить притиснула зошит до себе і продовжила прибирання. Залишалося зовсім небагато.