Розділ 54

– Дякую тобі за все, – видихнула я, гріючи пальці об гарячу чашку. – Але я остаточно заплуталася. Іноді хочеться просто здатися, а потім я згадую того Дем’яна... Це буде в’язниця, страшніша за справжню. І Варю я тоді ніколи не побачу.

– А в бігах? – Філіп різко розвернувся до мене, притулившись попереком до кухонного столу.

– Страх тепер зі мною всюди. Але свобода... вона того варта. Тільки боюся, що нас накриють тут з дня на день.

– Ми можемо виїхати, – запропонував він.

– Куди? – я здригнулася, дивлячись на нього. – Мене з міста не випустять, батько напевно перекрив усі вокзали.

– З міста і не будемо виїжджати далеко, – він трохи примружився, обдумуючи план. – У моїх родичів у глухому селі є хата. Там давно ніхто не жив, місце покинуте, тиша. Там нас точно не шукатимуть.

Я задумливо постукала пальцями по столу. Перспектива зникнути з радарів манила. Тут я жахалася від кожної тіні за вікном, а там... була невідомість, але безпечна.

– Тільки умови там, скажімо так, не дуже, – ухильно додав Філіп. – Газу немає. Інтернет – якщо зловиш сигнал на горищі. Але все, що потрібно для життя, знайдемо. Палитимемо дровами.

Я мимоволі усміхнулася, уявляючи нас у цій обстановці.

– Ми ж там замерзнемо в першу ж ніч.

– Не замерзнемо. Там така піч, що пів хати розтопить. Поживемо, як люди колись жили. Романтика дикої природи, – він усміхнувся, і в цій усмішці промайнуло щось хлоп’яче, азартне.

Я завмерла, розглядаючи його усмішку. І вперше помітила, що... для нього я теж не просто подруга. Він хоч і поводився стримано, але здається, зараз всі його емоції ніби вирвалися на волю. І ця його готовність кинути все заради мене лякала й захоплювала водночас.

– А як же твоя робота? – раптом згадала я.

– Я працюю віддалено, мені байдуже, де сидіти з ноутбуком.

– Але інтернет...

– Мобільний ловить, якщо пощастить. Мені вистачить.

– І ти ось так просто готовий поїхати зі мною в якусь діру? – я все ще не могла повірити. – Чому?

Філіп опустив голову, ніби підбираючи слова. Мені стало страшно, що він зараз передумає, усвідомивши безумство своєї ідеї. А я вже була готова їхати з ним хоч на край світу, аби не повертатися додому.

– Я просто хочу допомогти, – тихо відповів він. – Мої батьки теж мали на мене грандіозні плани. Я пішов наперекір, і тепер ми майже не спілкуємося. Вони кликали мене на Новий рік, але я навіть відповідати не став.

– Чорт, точно... – я глянула на екран телефону. До свята залишилося всього три дні. – І ми зустрінемо Новий рік там? У глушині?

– Так. Думаю, з тобою моє свято буде куди кращим, ніж у колі вдаваних родичів.

Я відчула себе ніяково. Він руйнував своє життя через мої проблеми.

– Знаєш... ти можеш просто відвезти мене туди й повернутися. Ти не зобов'язаний стирчати в цій мерзлоті зі мною. Я пересиджу, а потім...

Філіп підійшов упритул і накрив мої долоні своїми.

– Я хочу бути з тобою, – заявив він, дивлячись мені прямо в очі.

Потім ледь помітно струснув головою, ніби сам злякався прямоти своїх слів, і додав трохи м’якше:

– Хочу втекти з цього дурдому і побути далеко від усіх. А ти складеш мені компанію. Ну що, збираємося?

Я усміхнулася. Це було занадто божевільно, щоб відмовитися.