Розділ 49

Я підійшла до стійки реєстрації. Дівчина, яку я бачила вчора, щойно помітивши мене, сама вийшла назустріч.

– Добре, що ви прийшли, – заговорила вона напівпошепки. – Там тітка Регіни приїхала. Вона зараз біля палати, вам би поговорити з нею.

Я кивнула і майже бігом кинулася коридором. Біля дверей у палату я загальмувала, побачивши жінку в заношеній дублянці. Від неї віяло холодом, якимись застарілими запахами й чимось неприємно кислим. Вона виглядала виснаженою і якоюсь... неохайною.

– Ви тітка Регіни? Люба, якщо не помиляюся? – я підійшла.

– Так, а ви хто ще така? – вона невдоволено вигнула брову, оглядаючи мене з ніг до голови.

– Я її найкраща подруга.

Поки тітка продовжувала сканувати мене своїм важким поглядом, я зазирнула в палату. Ліжко було акуратно застелене. Порожнеча. Серце пропустило удар.

– А де...?

– Поки в морзі, – буденно пирхнула вона, поправляючи сумку. – Потім заберу. Похорон треба якось справляти.

Я заледве встояла на ногах, спершись об холодну стіну. Навіть знаючи, що Регіна померла, почути слово «морг» було нестерпно. Здавалося, я не повірю в це, навіть якщо побачу її в труні.

– Я хотіла з вами поговорити, – я ковтнула слину. – Ви ж знаєте, що в Регіни залишилася Варя. Їй не можна в дитячий будинок. Це її доб’є.

– А більше нікуди, – Люба байдуже відмахнулася, ніби йшлося про старі меблі. – Інших родичів у них немає. До себе я її забрати не можу, якщо ти на це натякаєш.

– А якщо її заберу я? – сльози знову обпекли очі. – У вас же більше шансів отримати опіку, ви родичка. Ви просто підпишете все, що треба, а жити вона буде зі мною. Я за все заплачу!

– Ні, мила, мені її теж не віддадуть. У мене своїх троє, і чоловіка немає. Органи опіки мене й слухати не стануть.

– Чорт, – я відкинула голову назад, притискаючись до стіни.

– Ага, – луною відгукнулася Люба.

Я різко повернулася до неї, не в змозі стримати роздратування:

– Тобто ви так просто дозволите дитині гнити в дитбудинку?

– А що я зроблю? – голос жінки став гучнішим. – Мені б своїх прогодувати! А тут ще похорон на голову звалився. Де я, по-твоєму, маю гроші на все це брати?

Я стиснула щелепу так, що заболіли зуби. Племінниця померла, дитина в біді, а вона думає тільки про гаманець. Мерзенно. Але це був мій єдиний шанс.

– Напишіть номер картки, – сказала я, і обличчя Люби миттєво змінилося. Воно ніби посвітлішало, очі хитро блиснули.

Вона почала гарячково ритися в сумці, дістала потертий гаманець і простягнула мені картку, щоб я вбила номер у телефон.

– Але ви мене вислухаєте, – попередила я, не прибираючи смартфон. – Що з квартирою Регіни?

– А ти вже до рук прибрати хотіла? Швидка яка.

– І в думках не було! – процідила я крізь зуби. – Зараз вона нічийна, але Варя виросте, їй треба буде кудись повернутися.

 – Ой, коли це ще буде. У мене син скоро одружується, йому теж житло потрібне.

– Та ви... – я зробила крок до неї, ледь стримуючись, щоб не зірватися на крик. Повз пройшли лікарі, невдоволено зиркнувши на нас. Довелося глибоко вдихнути й понизити тон. Нам зараз не можна було привертати зайву увагу. – Невже мене одну хвилює, що буде з Варею?

– Мене теж хвилює, – підійшла до мене Люба, – тому й кажу: там їй буде краще. Нагодована, взута. А що ти їй даси? Ти сама хто така?

Я проковтнула образу. Сперечатися було марно.

– У тій квартирі залишилися речі Варі. Їй треба забрати хоч щось. Я хочу відвезти їй сумку. Можна?

– Та забирай, – знизала вона плечима.

– У мене немає ключів.

– Ах, ну так... – Люба потерла підборіддя. – А що з похороном? Ти обіцяла допомогти.

– Та допоможу я! – вигукнула я, відчуваючи, як усередині все закипає. – Поїхали у квартиру, я заберу речі, заодно і гроші перекажу. В таксі подивлюся, скільки зараз коштують ритуальні послуги.

– Тільки май на увазі, у мене грошей – ні копійки, – нагадала вона.

Я знову задерла голову до стелі, молячи всевишнього про краплю терпіння. Доведеться розгрібати все самій. Я не хотіла більше втягувати Філа, мені й так було соромно, що він витрачає на мене стільки часу. Боялася, що в якийсь момент він просто втомиться і вкаже мені на двері. А організовувати похорон офіційно я не могла – засвічуся перед батьком.

Хотілося б мені попрощатися з подругою по-людськи. Але я знала: якщо я піду на цвинтар, то зламаюся остаточно. А мені треба триматися заради Варі.

– Добре. Я все влаштую. Поїхали.