Розділ 48

Не пам’ятаю, як я заснула. Просто провалилася в темряву, а прокинулася вже вкрита теплою ковдрою. На столику стояла чашка з холодним осадом чаю на дні, а за вікном повільно розливався сірий світанок. Здається, я проспала годин дванадцять, але легкості це не принесло – у голові гуло.

Довелося встати. Я поплелася у ванну, і реальність із кожним кроком била по потилиці все сильніше. Усе, чого не було в рятівному сні, повернулося разом: смерть Регіни, моя провина, Варя, яку забирали чужі люди...

Хотілося залізти назад під ковдру і заснути надовго, бо тільки там було спокійно. Але треба змусити себе жити далі. Я довго вмивалася крижаною водою, намагаючись прибрати припухлість, але очі все одно показували, наскільки все жахливо. У рюкзаку знайшлося дещо з косметики – туш і пудра. Справжнього дива не сталося, але хоча б синці під очима стали не такими лячними.

Я вийшла з ванної якраз у той момент, коли зі своєї кімнати з’явився Філіп. Темне волосся розпатлане, футболка пом’ята після сну – він виглядав таким домашнім. Філ мигцем глянув на наручний годинник і тихо привітався:

– Доброго ранку.

– Привіт, – я позіхнула.

– Ходімо каву пити, – він кивнув у бік кухні.

Я на автоматі пішла за ним. Сиділа за столом, слухаючи, як закипає чайник, і мовчала. Стільки справ, стільки проблем, а сил на все це немає. Якщо натраплю на батькових людей, мене скрутять і повернуть до моєї особистої в’язниці, навіть не вислухавши. Треба бути обережною. Але ще більше мені не хотілося підставляти Філіпа.

Я спостерігала за тим, як він зосереджено заварює каву, як тягнеться за ложкою в далеку шухляду. Він був таким добрим. Раніше моєю опорою була Регіна, а тепер він.

– Можна я сама з’їжджу? – раптово вирвалося в мене.

Філ різко обернувся, не донісши чашку до столу.

– Небезпечно. Якщо влипнеш, удвох у нас більше шансів вирватися. Я прикрию.

– З цим я маю впоратися сама, – я похитала головою. – У крайньому разі – одразу наберу тобі.

– Можеш не встигнути, – він сів навпроти й накрив мої долоні своїми. Його пальці повільно погладжували мою шкіру, і від цього простого жесту серце починало зрадницьки танути. – Я не хочу, щоб тебе змусили робити те, від чого ти тікала. Не хочу, щоб усі наші зусилля були марними.

Від його турботи ставало ще страшніше за нього.

– Нам просто не можна світитися разом. Раптом що, я втечу, не хвилюйся. Але в лікарню мені зараз потрібно потрапити самій.

Філ неохоче погодився. Випивши каву з парою пряників, я швидко зібралася і вислизнула з квартири. До зупинки, де зазвичай були таксисти, я майже бігла. Назвала адресу і втупилася у вікно, поки водій у старій кепці бубнів собі під ніс під шум радіоновин.

Місто проносилося повз змазаними плямами. Хотілося їхати так годинами, просто дивитися у вікно і ні про що не думати, але машина загальмувала занадто швидко.

Знову ця лікарня. Її важкі стіни ніби висмоктували з мене все живе. Здавалося, ще пара таких візитів – і моє серце просто не витримає, зупиниться прямо тут, у цих коридорах. Одна його частина вже залишилася тут назавжди... що ж буде далі?