Розділ 44

Зрештою я наважилася і підвелася з місця.

– Я швидко. Якщо Варя прокинеться, скажеш, що я поїхала... у справах. Тільки не кажи, куди саме.

– Добре, не хвилюйся, – Філіп теж встав. – Слухай, може, краще поміняємося? Ти залишишся тут, а я сам з’їжджу і про все дізнаюся.

– Ні, дай я. Мене мають пустити, лікарі бачили, що в неї були мої речі. Для них я – єдина близька людина.

– Так. Ти маєш рацію, – погодився він, відступаючи.

Я схопила рюкзак, телефон і кинулася взуватися. Накинула куртку і на секунду зустрілася поглядом із Філіпом. Він дивився на мене з неприхованою тривогою, зробив крок уперед, ніби хотів підтримати чи обійняти, але в останню мить стримався.

– Я постараюся повернутися за годину.

За мною клацнули двері, і я побігла до зупинки. Вона була зовсім поруч, а чекати на таксі зараз не було бажання. Я на ходу уточнила у водія маршрут і забилася в куток на задньому сидінні. Натягнула каптур нижче, ховаючи обличчя. Звичайні люди мене навряд чи впізнають, а от моїх батьків – цілком. Відомі меценати, благодійники, чиї обличчя раз у раз миготять на банерах по всьому місту. Не здивуюся, якщо батько мітить у крісло мера: усе, що він робить, подається під виглядом «турботи про людей». Але ж ми знаємо правду.

Автобус загальмував, і я вискочила на вулицю. У лікарні пахло вогкістю, старістю та їдким спиртом – важка, задушлива суміш. Раніше я бувала тільки в приватних клініках, де стерильність була максимальною. Але вибору не було. Я підійшла до реєстратури й охриплим голосом назвала прізвище Регіни.

– Хто ви їй? – сухо запитала жінка у віконці.

– Подруга. Ближче за мене в неї нікого немає. Ми... ми як родина.

Вона важко зітхнула і простягнула мені теку з паперами.

– Вам потрібно підписати документи на госпіталізацію та оплатити частину лікування. Невідомо, наскільки це все затягнеться.

– Так, звісно. Скільки потрібно? – в очах защеміло.

Я схопила ручку. Намагалася вчитатися в рядки, але літери стрибали перед очима, а зміст слів вислизав. Швидко пробігшись по тексту поглядом, я поставила розмашистий підпис. Мені відразу виставили рахунок. Сума була смішною, копійки за мірками мого минулого, але оплатити її не було кому, крім мене. Я приклала картку. У голові майнула думка, що за транзакцією батьки можуть мене вичислити, але зараз це не мало жодного значення. Головне – врятувати Регіну.

– Ви ж розумієте, що вона у вкрай важкому стані? – медсестра забрала теку і невдоволено подивилася на мене поверх окулярів. – Можете заглянути до неї на хвилину, але перебувати в палаті не можна. Ходімо, я проведу.

На ватних ногах я йшла за цією жінкою. Краєм ока я бачила білі халати лікарів, сонних пацієнтів, облуплені стіни коридорів. Медсестра штовхнула важкі двері.

Я завмерла на порозі, не в змозі дихнути. Голова Регіни була щільно забинтована, навколо ліжка громадилися апарати, які монотонно пищали, відраховуючи ритм її серця. Я нічого не тямила в медицині, але мені здалося, що прилади подають сигнали занадто рідко...

Над нею схилилися двоє лікарів. Один із них посвітив ліхтариком у зіницю подруги, потім повільно підняв голову і ледь помітно, заперечно хитнув нею. Земля пішла в мене з-під ніг. Не треба бути медиком, щоб зрозуміти, що означає цей жест.

– Що... що з нею? – прошепотіла я, роблячи через силу пару кроків углиб палати.

Обидва лікарі одночасно подивилися на медсестру в мене за спиною, ніби шукаючи підтримки чи дозволу сказати правду. Нарешті, один із них – сутулий літній чоловік – тихо промовив:

– Нам дуже шкода. Але шансів більше немає. Її мозок перестав функціонувати.