Розділ 43

Не пам’ятаю, як ми потрапили до квартири, як скинули куртки й опинилися у вітальні. Усе відбувалося наче в тумані. Я з останніх сил тримала лице перед Варею, але вона, здається, шкірою відчувала, наскільки все погано. Мене вражала її сила духу: вона сиділа тиха, сумна, але все одно намагалася мені усміхатися, ніби це вона мала мене підтримувати, а не навпаки.

– Ми тут маму чекатимемо? – запитала вона, оглядаючи незнайому кімнату.

– Так, – я підсіла до неї. – Скоро вихідні, тож побудеш поки тут, зі мною.

– Мені не треба йти в садочок?! – Варя різко випросталася, в очах на мить спалахнула цікавість.

– А ти хочеш?

– Ні! – видихнула вона і навіть вперше за день щиро усміхнулася.

Мені й самій стало трохи легше. Я розуміла, що якщо відведу її завтра в садочок, то спецслужби нам її більше не віддадуть. Але водночас совість нещадно гризла за те, що я звалила все це на Філіпа. Він жив собі спокійно, один, а тут ми з цілою купою проблем.

Філ зазирнув у кімнату з тацею, на якій стояли три чашки.

– Чай із ромашкою, – він обережно поставив їх на столик. – Заспокоює.

– Дуже вчасно, – я натягнула щось схоже на усмішку. – Дякую тобі. За все. Ти, мабуть, найкраща людина з усіх, кого я зустрічала.

– Не звикла, що тобі можуть допомагати просто так? – він присів у крісло навпроти й зробив ковток.

Я лише знизала плечима. Згадала Рому, нашого охоронця. Він теж завжди був на моєму боці, але там усе було інакше – він бачив, як я росла, я була для нього майже рідною. А Філіп... уже під час другої зустрічі поступився мені своєю вітальнею і дозволив називати це місце «домом».

Варя пила чай мовчки. Я бачила, як у неї починають злипатися повіки – пережите потрясіння і сльози в садочку остаточно виснажили дитину. Вона відкинулася на спинку дивана, поглядаючи на нас уже крізь сон. Чай і справді був чарівним, але на мене він не діяв: серце так само шалено калатало, а думки металися в пошуках виходу.

– Спати хочеш? – шепнула я дівчинці.

– Угу...

Ми з Філіпом перезирнулися. Він мовчки підвівся, відсунув стіл і допоміг мені розкласти диван. Я швидко перестелила постіль і вклала Варю. Можна було б поїхати до неї додому за речами, але ключів я не мала, та й повертатися туди зараз було занадто ризиковано – раптом на нас уже чекають?

Коли Варя заснула, ми з Філом навшпиньках вийшли на кухню. Помили чашки й присіли за стіл.

– Не знаю, що робити далі, – видихнула я, закривши обличчя руками.

– Чекати, – відповів він і на мить накрив мою долоню своєю.

Цей дотик був таким ніжним і обнадійливим, що я мимоволі кивнула:

– Але в нас мало часу. В опіці я дала адресу батьків, вони ж не знають, що я звідти втекла. За пару днів, коли мене почнуть шукати ще й вони, мені взагалі не можна буде виходити на вулицю. Та й вихователька пішла на ризик, віддавши мені Варю.

– Думаю, твоє прізвище теж зіграло роль, – зауважив Філ.

– Це точно. Вона так розхвалювала моїх батьків, що мене аж нудити почало, – я нервово усміхнулася і замислилася. – Я хочу в лікарню. До Регіни. Дізнатися, як вона. Але Варю брати з собою не можна.

– Можна з’їздити зараз, поки вона міцно спить.

Я опустила очі. Варіант був непоганий, але мене паралізував страх. Я довіряла Філіпу майже як собі, але... за ці роки я звикла шукати підступ у всьому. Навіть у самій собі.

Мої власні батьки змогли мене продати заради вигоди – чого тоді чекати від хлопця, якого я знаю кілька днів?

Я подивилася в його добрі очі, на темні пасма, що падали на чоло, і відчула тепло, що йшло від нього. Напевно, варто ризикнути й довіритися. Чи все ж дочекатися, поки Варя прокинеться, щоб не залишати її саму в чужій квартирі?