Розділ 42

Ми вийшли до роздягальні. Варя одягалася сама – вона росла самостійною і не звикла, щоб їй допомагали, тому я не втручалася. Просто сиділа на низькому дитячому стільчику, втупившись в одну точку. У голові пульсувала думка, що я взагалі не мала виходити у світ, світити обличчям і документами, але ситуація не залишила вибору.

Варю я не покину. Регіна постраждала через мене. Якби не той клятий гаманець, якби не моя втеча... Шкода, що не можна відмотати час назад. Зараз мені здавалося, що я погодилася б на будь-який шлюб, на будь-яку клітку, аби тільки подруга залишилася цілою. Але я не знала, що ціна моєї свободи виявиться такою високою.

Варя зібралася, але шапку вдягати не поспішала – просто крутила її в руках, задумливо розгойдуючи із боку в бік. На вулиці було вогко, та мені було настільки погано, що я ледве давала раду навіть такому простому обов’язку, як контроль за дитиною. Але я мусила опанувати себе. Це краще, ніж якби вона зараз їхала до дитбудинку.

– Ну, дивіться, – нагадала вихователька, склавши руки на грудях. – Скоро до вас можуть навідатися з опіки. Знаю, що у вас, Алісо, дуже хороша родина, тому я й пішла на поступку. Але це ненадовго.

Я кивнула, пропустивши повз вуха слова про «хорошу родину». На щастя, Людмила Дмитрівна багато чого не знала, інакше ні за що не довірила б мені дитину. Але зараз я готова була погоджуватися з чим завгодно.

Хороші? Та найкращі у світі!

Вперше в житті брехня та необізнаність оточуючих грали мені на руку.

Ми вийшли на ґанок. Я натягнула Варі шапку на голову, поправила пасма, що вибилися, і повела її до воріт.

– Коли мама повернеться? – вона підняла на мене свої великі, сповнені надії очі.

– Скоро, – я вичавила з себе щось схоже на усмішку. – Але поки що ти поживеш зі мною. До речі, Варю... а що саме ти чула з телефону в садочку? Може, я чогось не знаю?

– Сказали, мама в лікарні. В комі. Алісо, а що таке кома?

Я застигла.

– Це... це такий стан після аварії. Організм просто спить, щоб накопичити сили для боротьби. Ти не хвилюйся, мама у тебе сильна.

Як би я хотіла сама в це вірити. Я викручувалася на ходу, намагаючись не дати дівчинці провалитися в ту саму безодню відчаю, в якій тонула сама. Дарувала надію, не знаючи, чи є в ній бодай крапля сенсу.

Ми зупинилися біля воріт. Я швидко впоралася зі справами й тепер не знала, скільки чекати на Філа. Чи приїде він? Але йти назад додому до Регіни було не можна, а мої власні батьки Варю ні за що б не прийняли. Навіть якщо я повернуся і стану покірною лялькою... Я вмить відігнала цю думку. Мій основний телефон був вимкнений, а в телеграмі батьки давно висіли в чорному списку. Я вже давно завела другий акаунт для таких випадків – і ось, він став у пригоді.

Перед нами загальмувало таксі. З машини майже одразу вискочив Філіп.

– Поїхали, – він притримав задні дверцята, пропускаючи нас, а сам швидко застрибнув на переднє сидіння.

– А куди ми їдемо? – голосно запитала Варя, вмощуючись поруч зі мною.

– До Філіпа, – шепнула я їй на вухо. – Пам’ятаєш його? Він до вас приходив шафу збирати. Він друг твоєї мами.

– А-а, – вона кивнула і трохи розслабилася.

Їхали в тиші. Варя щось тихенько наспівувала собі під ніс, а я з останніх сил стримувала сльози. Усе навалилося занадто швидко, і тепер залишалося тільки приймати удари долі один за одним. У салоні грала якась бадьора музика, і ця недоречна веселість мене тільки пригнічувала. Я притискала Варю до себе, гладила її по плечу, намагаючись заспокоїти, хоча, здається, заспокоювати в цій машині треба було тільки мене.

Я ж бачила все. Бачила Регіну на тих ношах. І мені, на відміну від Варі, ніхто не скаже: «Не хвилюйся, вона скоро одужає». Я ні в що не вірила.

Таксі загальмувало біля потрібного під’їзду. Філіп розплатився, і ми вийшли на свіже повітря.