Розділ 41

Коли з поліцією було покінчено, ми з Філіпом рушили до байка. Я йшла мовчки, на автопілоті, ледве усвідомлюючи реальність. Ми зупинилися біля мотоцикла, але їхати не поспішали. Несподівано Філ ступив ближче і притягнув мене до себе. Він стиснув мене в міцних обіймах, від яких віяло такою підтримкою, що мені на мить стало легше. Я розслабилася в його руках, хоча погляд усе одно був прикутий до однієї точки – понівеченого таксі на перехресті.

– З нею все буде нормально, – тихо, але впевнено запевнив Філіп. – Вона зобов’язана вижити.

– У неї донька в садочку, – я підвела на нього очі. – Її просто нікому забрати.

– Ти пропонуєш... щоб її забрали ми? – невпевнено перепитав він.

– Інших варіантів немає. Вибач, що на тебе все це навалилося. Ми з нею можемо перекантуватися десь в іншому місці... у мене тепер є гроші.

– Дурниці. Можемо забрати її до себе, – відрізав він. – Тим паче це на певний час. Ти все одно вдома, тож проблем не буде.

– Дякую, – моє обличчя на мить просвітліло.

Ми поїхали до садочка. Дорогою я розмірковувала, що скажу Варі. Як пояснити все п’ятирічній дитині, не травмуючи її ще сильніше?

Мама поїхала у справах? Мабуть, так. Головне, щоб мої червоні від сліз очі мене не видали. Я щосили намагалася дихати рівніше і повірити, що біда скоро відступить.

Ми зупинилися біля воріт. Паркан був розфарбований у всі кольори веселки, у дворі тіснилися фігурки з шин та пластикових пляшок, гойдалки, каруселі – місце виглядало досить затишним.

– Тільки... – Філ зам’явся, поглядаючи на байк. – Давай я відвезу мотоцикл додому і повернуся на таксі? А потім заберу вас. Зможеш почекати мене тут хвилин двадцять?

– Так, звісно, – кивнула я, сильніше кутаючись у пальто.

Філіп поїхав, а я зайшла до будівлі. Варто було відчинити двері, як у ніс ударив знайомий з дитинства запах манної каші та якихось нудотно-солодких парфумів. Я знайшла потрібну групу: спочатку роздягальня зі шафками, за нею – основна кімната. Там я побачила виховательку. Людмила Дмитрівна була з високим білявим хвостом, у строгій водолазці та довгій спідниці.

– Ой, а ви... – вона підійшла ближче, примружившись. – Ви за Варею?

– Так.

– Нам уже зателефонували щодо її мами, – обличчя жінки стало офіційним і холодним. – Ситуація критична, і за правилами ми не можемо віддати вам дівчинку.

– Але її більше нікому забрати! – вигукнула я, відчуваючи, як закипає відчай. – Близьких родичів немає. А її мама одужає, ось побачите! А поки вона побуде зі мною. Будь ласка... вона мені як молодша сестра.

Вихователька зітхнула й опустила очі, щось напружено обдумуючи.

– Я знаю. Але це неправильно.

– Неправильно – це якщо її заберуть до притулку при живій матері! А я...

– А ви, здається, студентка, – перебила вона. – Хто за дитиною наглядатиме? У вас є умови?

– Умови є, і доглядатиму я. Все буде добре, просто дозвольте їй побути зі мною, – я зазирнула за спину Людмили Дмитрівни й побачила Варю. Дівчинка сиділа за столиком на самоті й виглядала абсолютно розгубленою. – Варю!

– Алісо! – вона зірвалася з місця і кинулася до мене. В її очах стояли сльози. Невже вона вже все зрозуміла?

Я різко повернулася до виховательки:

– Що ви їй наговорили?

– Нічого. Але дзвінок із поліції був на гучному зв’язку, ми й самі не очікували, що диспетчер одразу почне видавати такі подробиці.

Варя притиснулася до мене всім тілом, а я відчула, як вона здригається від ридань, і прошепотіла:

– Усе з мамою буде добре. Я тебе нікому не віддам. Вона скоро одужає, і ми відразу до неї поїдемо.

Людмила Дмитрівна довго переводила погляд із мене на дитину і зрештою все ж пом’якшала.

– Сьогодні ви можете її забрати, під вашу відповідальність. Але зрозумійте нас: якщо стан матері не поліпшиться, її заберуть спецслужби. Вам скільки років? Навіть двадцяти немає? Ніхто вам дитину надовго не залишить. Сьогодні ми просто робимо виняток, бо знаємо вашу родину.

– Добре, – кивнула я, відчуваючи, як у носі нестерпно щипає. Головне – не розридатися самій прямо тут. – Скільки часу вона може бути в мене?

– Ці кілька днів. Більше обіцяти не можу. Тут десь була жінка із соцзахисту, їй потрібно зафіксувати ваші дані: адресу проживання, номер телефону, паспортні дані.

Я на мить розгубилася. Адреси Філіпа я точно не пам’ятала, а казати, що втекла з дому – вершина божевілля. Тому я просто дозволила сфотографувати сторінку з пропискою у моєму паспорті – нехай шукають мене за адресою батька, там мене точно немає, – і дала номер тимчасового телефону.

Нарешті я змогла видихнути. Швидше за все, за цими даними нас не знайдуть. Можливо, це було жахливо неправильно, але залишити Варю я не могла.

– Іди збирайся, – шепнула я дівчинці, погладивши її по голівці.

– А мама коли повернеться? – схлипнула вона, витираючи ніс рукавом.

– Скоро. Дуже скоро. А поки я буду замість неї.