Розділ 40

Перед очима все розпливалося, але я бачила людей, що юрмилися поблизу. Вони не знали Регіну, проте теж перелякано перешіптувалися. Повз проносилися автівки, я чула їхній буденний шум, але дивилася тільки на Регіну. Таку маленьку... зараз вона була схожа на тендітну ганчір’яну ляльку, з якої вийняли життя.

– Вона житиме? – ледь чутно запитала я, звертаючись у порожнечу.

– Робимо все можливе, – буркнув молодий лікар. Він виглядав зовсім недосвідченим, здається, був новеньким: метушився і, на відміну від старших колег, явно сам заледве опановував ситуацію.

– Водія теж перевір, йому менше дісталося, – скомандував хтось із бригади.

Я перевела погляд на іншу машину. Там на асфальті сидів лисий чоловік у яскравій помаранчевій куртці. Він дихав сам, на лобі виднілося криваве садно, але на фоні Регіни він виглядав майже здоровим. У мене в роті пересохло. Відсутність чіткої інформації добивала, я все ще не могла до кінця усвідомити, наскільки все погано.

Коли Регіну на ношах проносили повз, я не витримала і кинулася слідом. Йшла поруч, вдивляючись у її щільно заплющені повіки. З носа текла кров – мабуть, під час удару вона сильно вдарилася обличчям. На її світлій куртці розпливалися такі величезні багряні плями, що в мене підкосилися ноги.

– У яку лікарню її везуть? – схлипнула я. – Ми зараз приїдемо. Вона ж поправиться, так?

– Дівчино, не панікуйте завчасно, – відгукнувся той самий молодий лікар, але його голос звучав так безнадійно, що всередині в мене все обірвалося. – У Центральну. Зможете пізніше дізнатися про стан у довідковій, але до неї вас усе одно зараз ніхто не пустить.

Я дивилася, як зачинилися двері швидкої та машина, заревівши сиреною, помчала геть. Не встигла я оговтатися, як відчула ззаду чиїсь кроки. Хотілося розвернутися, притиснутися до Філа і просто виплакати цей жах, а вже потім знову намагатися бути сильною. Але обернувшись, я побачила перед собою двох поліцейських.

– Так, це ваша подруга? – запитав чоловік у теплій куртці з погонами.

– Так. Скажіть... вона ж буде жити? – я дивилася на нього, сподіваючись на бодай якийсь кивок. Мені просто потрібно було, щоб хтось авторитетний сказав «так», і тоді мені стало б легше дихати.

– Безперечно, – формально й холодно відповів він. – У нас є до вас кілька запитань. Є контакти когось із її близьких?

Я опустила очі. У неї, власне, нікого не було. Тільки маленька донька. Можливо, десь і існували далекі родичі, але вони роками не давали про себе знати.

– Ні. Я найближча їй людина. Говоріть зі мною.

– Гаразд, – невдоволено пирхнув він. – Тоді відповідайте.

Я на мить озирнулася. Винуватець аварії, водій вантажівки, отримав лише переляк. Цей тип із сальним чорним волоссям і слизьким поглядом нервово потирав долоні об штани й озирався, немов шукав когось у натовпі. З ним уже розмовляв другий патрульний. Від усвідомлення, що через чиюсь неуважність Регіна може не вижити, сльози знову застелили очі.

– Може, перенесемо допит? – втрутився Філіп, владно поклавши долоню мені на спину. – Ви ж бачите, вона не в змозі. Зараз не до цього.

– А ваші документи можна? – грубо обірвав його поліцейський.

– Та без проблем, – проричав Філ. Він поліз у рюкзак, дістав паспорт і, розкривши, тицьнув чоловікові майже під ніс.

– Філіп Володимирович... – почав читати той і раптом осікся, неприродно закашлявшись. – Зрозумів. Питань немає.

Його обличчя вмить зблідло, а в мене вирвався нервовий, майже істеричний смішок. Що ж такого він там побачив? Але зараз мені було не до загадок особистості Філіпа.

Якось я відповіла на запитання про Регіну. Далі мучити мене не стали – серед уламків у салоні знайшли її рюкзак, а там і паспорт.

– У неї донька є, – сказав один поліцейський іншому, гортаючи документи. – Батька в графі немає.

– За дівчинкою доглянуть, усе буде нормально! – випалила я перш ніж встигла подумати.

Думки роїлися в голові: Варя не повинна потрапити до дитячого будинку, Регіна просто зобов’язана одужати якомога швидше.

Серед речей знайшовся і мій гаманець. Поліцейські не вірили, що він мій, і навіть коли я у відчаї показала свій паспорт, вони пояснили, що не мають права зараз мені його віддавати, навіть попри те, що на картці було моє прізвище...

Я вже думала, що втратила останнє, а потім до одного з чоловіків підійшов Філіп і тихо прошепотів на вухо кілька слів. Мабуть, це якось вплинуло на них, тому що поліцейський несподівано віддав йому мій гаманець.

– Забирайте, мені менше з папірцями возитися.

Гадки не маю, що такого він міг їм сказати, але в такому стані мене це мало хвилювало, я просто відчула трохи полегшення від того, що тепер у мене хоча б були гроші.