Розділ 39

Після сніданку я сама зголосилася помити посуд. Мені хотілося відчувати себе хоч трохи корисною, поки Філіп пішов до кімнати обговорити телефоном робочі моменти з колегою. З Регіною я вже списалася – у неї якраз сьогодні був вихідний, тож вона пообіцяла без проблем привезти мені гаманець.

Я майже не боялася, що за нею можуть стежити. Регіна і до цього неодноразово виходила з дому, у неї була купа власних справ, робота, дитина... Навряд чи батькові люди стали б організовувати за нею цілодобове стеження заради шансу впіймати мене.

Решту млинців я акуратно накрила плівкою і сховала в холодильник – доїмо пізніше. Хоча, чесно кажучи, я б поцупила ще парочку, надто вже смачними вони вийшли.

У кімнаті я швидко переодяглася у звичні джинси та теплий светр. Двері зачиняти не стала – Філ тепер був тактовним і без стуку не заходив.

– Я готовий, якщо ти закінчила, – почувся з коридору його голос.

– Так, виходжу!

Ми спустилися у двір. Я звично натягнула шолом і підійшла до байка, який Філ уже викотив із гаража. Погода сьогодні була значно кращою: сніг танув, було свіжо, але не морозно – ідеальний час для поїздки.

– Домовилися зустрітися в парку, – сказала я, вмощуючись позаду. – Це навіть ближче, ніж я думала.

– Поїхали, – кивнув Філіп і завів двигун.

Ми плавно рушили мокрим асфальтом. Снігу в місті майже не залишилося, зима цього року видалася якоюсь теплою. Мені завжди хотілося справжнього снігопаду, такого, щоб по коліна, щоб усюди була ця новорічна атмосфера з фільмів... Але в реальності переслідував запах мокрого бетону та вихлопних газів.

У парку ми загальмували біля входу. Я миттю витягла телефон і написала:

«Ми на місці. Чекаємо біля центральної алеї».

– Слухай, може, мені варто було самому з’їздити? – запитав Філіп, озираючись.

– Щоб вони потім за тобою поїхали? – усміхнулася я. – Ну ні. Якщо за нею і стежили, то ти одразу станеш ціллю номер два. Сподіваюся, до цього не дійде.

«Їду» – висвітилося коротке повідомлення від Регіни.

Я була впевнена, що подруга з’явиться з хвилини на хвилину, але минуло пів години, а знайомої постаті на горизонті так і не було. Я встигла не лише змерзнути, а й неабияк рознервуватися.

– Може, у неї «їду» означає «тільки почала фарбуватися»? – припустив Філ, намагаючись мене відволікти. – Багато дівчат так роблять.

– Тільки не Регіна, – похитала я головою. – За нею годинник можна звіряти, вона ніколи не запізнюється без причини.

– Ну, затори, сама розумієш...

Номера подруги в пам’яті не було, але я знайшла його в історії діалогів у телеграмі. Зі свого акаунта дзвонити побоялася, тому взяла телефон Філіпа. Набрала номер, притиснула слухавку до вуха... У відповідь лише холодна тиша. Телефон був вимкнений.

– Дивно, – прошепотіла я, відчуваючи, як усередині все стискається. – Невже розрядився? У такий момент?

Шкірою пробігли неприємні мурашки. Стало по-справжньому страшно, коли повз нас, розрізаючи тишу парку, пронеслася швидка допомога. Ця машина ніби стала втіленням моїх поганих передчуттів, які тепер лавиною рвалися назовні.

– Поїдемо в бік її будинку? – запропонував Філіп, помітивши, як я зблідла. – Раптом вона ще не вийшла або щось трапилося в дорозі. Зайдемо, перевіримо.

– Давай. Швидше.

Я знову начепила шолом, і ми рвонули жвавими вулицями. Ми їхали повільно, я буквально сканувала поглядом кожного перехожого, кожну автівку, сподіваючись побачити Регіну. А потім... я побачила протаранене таксі.

Поруч стояла величезна вантажівка, на якій не було навіть подряпини, а легковик буквально зім’яло. Виходить, швидка їхала саме сюди.

Навколо вже зібрався натовп роззяв, поліція виставляла огородження. Ми з Філом припаркувалися біля узбіччя і кинулися вперед. Те, що це було таксі, не давало мені дихати. Я пробиралася крізь людей, вдивляючись у розбитий метал.

З машини, капот якої перетворився на купу брухту, лікарі з зусиллям витягали дівчину. Ноги самі понесли мене ближче, і наступної миті серце просто впало в п'яти. Це була Регіна.

– О боже... – я прикрила рот руками, відчуваючи, як з очей бризнули сльози. – Що з нею? Вона жива?!

Я спробувала прорватися до нош, але мене перехопив сивуватий чоловік у формі медика.

– Сюди не можна, відійдіть!

– Я її подруга! Мені потрібно знати... – задихаючись від ридань, кричала я. – Вона ж...

Філіп стояв позаду, міцно стиснувши моє плече. Тільки ця хватка утримувала мене на ногах і не давала остаточно провалитися в істерику. Я схлипнула, спостерігаючи, як лікарі швидко перевіряють пульс Регіни та обмінюються короткими тривожними поглядами.