Розділ 34

– Насправді думки такі були, але... ні. Тікатиму до останнього, – зітхнула я, охопивши себе руками. – Спочатку хотіла в готель, але там же бронювання на моє ім'я. Батько мене швидко вирахує. Якщо йому припече, він реально мої фото по всьому місту розклеїть, аби тільки швидше знайти й повернути додому.

– Все настільки серйозно? – Філ співчутливо похитав головою і підвівся, щоб дістати чашки.

– Так. Мені іноді здається, що батьки мене взагалі не люблять... ніби народжували тільки для цього. До сестри зовсім інше ставлення, вони її обожнюють. А я так – розмінна монета в їхніх справах.

– Жах, – видихнув Філ, заливаючи в чашку окріп. Від чайника пішла густа пара. – У будь-якому разі, можеш ховатися тут. Я тебе не здам.

Він обернувся й підбадьорливо усміхнувся. Від його слів на душі одразу стало так тепло й спокійно, як не було вже дуже давно. Щоправда, я досі не розуміла, як довго зможу користуватися його добротою.

– Дякую. Я ж тебе не сильно обтяжуватиму? – запитала я, заглядаючи йому в очі. – Раптом що, я можу піти, чесно. Знайду куди, це не проблема.

– Та сиди вже, – відмахнувся Філ, повертаючись до столу. – Ти мені зовсім не заважаєш. Навпаки, скрасиш мої нудні вечори. А то я тут зазвичай один стирчу.

– А друзі? Дівчина? – не втрималася я. Щоки вмить зрадницьки запалали. Мабуть, не варто було запитувати так прямо, але вже пізно...

– Я часто працюю допізна, тож мені якось не до гулянок. І вже точно не до стосунків, – Філ поставив переді мною чашку чаю, який неймовірно смачно пахнув полуницею. – Взагалі, іноді хочеться з кимось просто поговорити, але буває тупо ліньки виходити з дому. Тож я навіть радий, що ти тут.

Я мимоволі розсміялася. Треба ж, як вдало все збіглося.

– Чудово! Тоді я набридатиму тобі своїми розмовами так сильно, щоб у тебе ще довго не виникало бажання з кимось спілкуватися.

– Згоден, – усміхнувся він і сів навпроти.

– Ну, раз тобі норм... – я ніяково усміхнулася, роблячи перший ковток. – Можу ще посуд мити. І навіть спробую щось приготувати, якщо ти не боїшся.

– Домовилися, – Філ простягнув руку, і я рефлекторно її потиснула. – До речі, а навчання? Тобі хіба нікуди не треба?

– Вже ні. Все, відмучилася. Ввечері староста написала, що мені поставили останню оцінку. Тепер більше місяця канікул. А от потім... доведеться виходити в люди. Сподіваюся, за цей час щось зміниться. Наприклад, цього клятого Дем'яна переїде вантажівка, і мені не доведеться виходити за нього заміж.

– Яка ти добра, виявляється, – Філ пригубив чай, приховуючи усмішку. – Аж цікаво стало, що там за монстр такий, від якого ти в замети стрибаєш. Бачила його хоч раз?

Знову це запитання. Я завагалася. Того, що я пам'ятала з минулого, явно бракувало для чіткої картинки, тому я просто невизначено знизала плечима.

– Було діло... Але мені, якщо чесно, навіть згадувати не хочеться. А тобі що, справді цікаво?

– Я б глянув на цього «лиходія».

– Ну давай пошукаємо. Тільки у мене телефону немає, мій залишився десь у минулому житті.

– Зараз, секунду.

Філіп підвівся і швидко вийшов із кімнати. Поки його не було, я розглядала затишну кухню й дивилася у вікно. Там лютував вітер, гойдаючи голі гілки дерев, а вчорашній сніг стрімко перетворювався на брудні калюжі.

Він повернувся за хвилину з планшетом, сів поруч зі мною і відкрив браузер.

– Пиши.

Я несміливо торкнулася пальцями клавіатури та вбила в пошуку: «Дем'ян Крижановський». Екран одразу заповнився посиланнями на статті та ділові новини. Я відкрила вкладку з картинками й завмерла, відчуваючи одночасно й огиду, і дивну цікавість.

На вигляд він виявився не таким уже й старим – трохи за тридцять. Темне, укладене волосся, холодний примружений погляд і щось віддалено схоже на усмішку, від якої віяло небезпекою. На одних фото він був гладко поголений і виглядав молодшим, на інших – із густою щетиною. І сорочки... тільки чорні. Жодної світлої речі. Мені стало ніяково навіть від фотографій, страшно було уявити, що відчую під час особистої зустрічі.

Раптом я помітила, що пальці Філіпа, які тримали планшет, злегка здригнулися.

– Знаєш його? – я різко повернулася до нього.

– Чув про нього, – глухо відповів він. – Тобто... я і про тебе дещо чув. Ніколи б не подумав, що допомагаю ховатися «нареченій» самого Крижановського.

Він іронічно зобразив пальцями лапки, але погляд залишився серйозним.

– Я тебе теж не здам, – відповіла я його ж словами та слабко усміхнулася.

– Дякую і на тому.