Розділ 33

Скільки пройшло часу я не знала, але навколо стало так холодно. Я забилася у вузький коридорчик занедбаної будівлі, намагаючись не заходити занадто далеко в темряву. Навіть тут, біля самого входу, виразно тхнуло вогкістю, сечею та чимось старим, неприємним. Я сильніше куталася в пальто, періодично походжаючи туди-сюди й підстрибуючи на місці, щоб хоч трохи зігрітися.

Умови були жахливі – ось на що я проміняла своє гарантовано забезпечене життя. Але підкоритися я не могла. Знаючи, що мене хочуть використати просто як річ для вирішення чужих проблем, що мене хочуть «підкласти» під якогось покидька... Ну ні. Просто так я не дамся.

– Алісо! – у дверному отворі з’явився захеканий Філіп. У руках зім’ята шапка, волосся розпатлане, чорна куртка наполовину розстебнута. – Фух, я так боявся, що ти вже пішла.

– Та мені й нікуди, – я опустила очі, відчуваючи, як усередині щось здригнулося. – Дякую, що прийшов. Мені більше не було до кого звернутися.

Обличчя Філіпа миттєво посвітлішало. Реакція була така, ніби я йому в коханні зізналася, хоча він був просто моїм єдиним порятунком.

– Поїхали до мене, – він кивнув у бік виходу.

Я одразу рушила слідом, раз у раз озираючись через плече. Наче нас ніхто не бачив, але параноя не відпускала. Біля байка Філ протягнув мені шолом, який я вдягла не роздумуючи. Усілася позаду нього, міцно обхопила руками його торс, і ми рушили.

Знову крижаний вітер проникав у кожну клітинку тіла. Як йому не холодно? Я ж промерзла до самих кісток. А можливо, це був не лише вітер, а й лід у самому серці. На тій заброшці я так змерзла. Тільки б не захворіти зараз, це було б зовсім невчасно.

Ми загальмували біля під’їзду й швидко зайшли всередину. Мені не хотілося нічого говорити чи щось пояснювати. Я просто йшла за Філіпом, бо довіряла. І здається, певною мірою я йому все ж була не байдужа.

– Замерзла? – запитав він уже у квартирі, стягуючи шапку.

– Ага, – я спробувала зігріти долоні, піднісши їх до губ і дихаючи на пальці.

Але швидко залишила цей намір і почала роззуватися. Ноги гули.

– Почувайся краще, ніж удома, – на ходу кинув Філ і зник у кімнаті.

Я мимоволі усміхнулася. Повісила пальто й повільно поплелася за ним на кухню. Хлопець у цей момент метушливо переносив кілька тарілок зі столу в мийку, намагаючись на ходу приховати безлад. Це виглядало так мило й по-домашньому, що я не витримала й усміхнулася.

– Та забий, – я опустилася на стілець, відчуваючи, як потроху починає відпускати напруга. – Я теж не фанат чистоти. Можемо разом свинячити, а потім я лінуватимуся йти мити посуд.

– Домовилися, – засміявся Філіп. – Так, тебе терміново треба гріти.

Він клацнув чайником і мигцем поглянув на наручний годинник.

– Сильно я запізнився. Серйозно думав, що ти не дочекаєшся. Писав тобі, що затримаюся, але ти вже не читала.

– Я не брала телефон, – зізналася я, слухаючи, як закипає вода. – Вони можуть відстежити мене за ним. Один раз у них уже вийшло.

– Усе-таки знайшли тоді? – він усівся на стілець, уважно дивлячись на мене.

– Ага. Не розумію як. Мені сестра написала – вона дуже близька з батьками, але вони не знають, на чиєму вона боці. Вона як мій янгол-охоронець. Ми переписувалися майже щодня, але бачилися рідко, переважно коли батьки кликали нас усіх на сімейні вечері.

Філ захоплено похитав головою, не зводячи з мене очей.

– Знаєш, мені подобається твоя цілеспрямованість. Ти ж навіть на мить не подумала про те, щоб здатися.