Розділ 32

Після вечері ми перебралися до вітальні. Мультики з Варею тягнулися один за одним, і невдовзі мене почало хилити на сон. Я заснула в незручній позі, притулившись до спинки дивана, а прокинулася вже глибокої ночі – під теплою ковдрою. Навколо було темно і неприродно тихо. Я крутилася, провалюючись у тривожне забуття, де мене раз по раз знаходили люди батька. Параноя не відпускала ні на мить.

Вранці мене розбудив шум фена. Регіна вже збиралася на роботу. Я потягнулася і, позіхаючи, рушила до ванної. Подруга стояла біля дзеркала й чепурилася.

– Мені залишитися тут чи погуляти, поки ви не повернетеся? – запитала я, мружачись від яскравого світла.

– Залишайся, звісно, – відповіла вона, піймавши мій погляд у відображенні. – Ввечері готуватимемо окрошку, Варя дуже просила.

– Окрошку? А що це? – я мимоволі усміхнулася. У моєму домі таке слово не вживали.

– Побачиш, – махнула рукою Регіна. – Головне – нікуди не виходь, щоб не попастися. Якщо щось треба – пиши... Ах так, телефон. Зможеш вийти на зв'язок?

– Так, але я поки не заходила в мережу. Раптом вони можуть відстежити сигнал.

– Розумно. Але якщо що – залиш хоч якусь мітку.

Я кивнула й повернулася до кімнати. На вулиці було сіро й похмуро. Я знову лягла, дивлячись у стелю й слухаючи, як краплі дощу монотонно б’ють по підвіконню. Остаточно я прокинулася лише близько десятої.

Сонна, я поплентала на кухню й поставила чайник. Хотілося гарячої кави, щоб хоч якось оговтатися. Чайник уже почав шуміти, коли телефон на столі завібрував. Це була Маргарита. Моя двоюрідна сестра зазвичай з’являлася лише тоді, коли траплялося щось надзвичайне. Я зайшла в месенджер, відчуваючи, як усередині все стискається від недоброго передчуття.

«Втекла? А тебе вже знайшли» – було в повідомленні.

Пальці затремтіли. Я ледь влучала по буквах.

«Вони знають, де я?»

Відповідь прийшла миттєво:

«Батько якось вирахував адресу. Збираються до тебе навідатися. Йди звідти».

Серце пропустило удар. Я кинулася до вікна й обережно визирнула у двір. Біля під’їзду загальмувала знайома автівка батька. З неї вийшли двоє охоронців – вони не поспішали, стояли біля капота й про щось розмовляли, ніби й не за мною зовсім приїхали.

Паніка захлеснула мене. Я кинулася в кімнату, вхопила рюкзак, який так і не розібрала з вечора, і забігала по квартирі. Через під’їзд не вийти – вони напевно вже на вході. Невже виламуватимуть двері? Знаючи батька – цілком можуть.

Я забігла в кімнату, вікна якої виходили на інший бік будинку. Другий поверх. Високо, але по стіні йшла водостічна труба. Це був мій єдиний шанс. Я натягнула пальто, взулася й залізла на підвіконня. Дощ скінчився, але все було слизьким. Перекинувши ноги назовні, я вчепилася в холодний метал труби й спробувала вільною рукою зачинити вікно, щоб не залишати доказів.

Повільно, відчуваючи, як паморочиться в голові, я сповзала вниз. Коли ноги нарешті торкнулися землі, я майже скрикнула від полегшення. Але радість була недовгою. З-за рогу будинку вийшов охоронець, уткнувшись у телефон. Коли він підняв очі й побачив мене, його обличчя на секунду застигло в подиві, а потім він зірвався з місця.

Я кинулася бігти. Ноги здавалися ватними, я ніколи не займалася бігом, але страх додавав сил. Мені дуже пощастило: я встигла проскочити на зелене світло, а охоронцю довелося загальмувати перед щільним потоком машин. Обернувшись, я побачила, що він усе ж перебіг дорогу, але тепер кричав щось у слухавку, продовжуючи переслідування.

Я блукала провулками, забігала у прохідні двори, поки не зрозуміла, що відірвалася. Але бігати так вічно було не можна – телефон у кишені був прямим наведенням для їхніх пошукових програм. Заскочивши в якийсь обшарпаний під’їзд старої забудови, я відкрила чат із Філіпом. Це була єдина людина, до якої я могла звернутися.

«Зустрінемося о 12:00 у центрі, на закинутій будівлі. Я чекатиму, поки ти не прийдеш. Це важливо».

Слідом коротке повідомлення Регіні:

«Мені довелося піти, вибач».

Вимкнувши телефон, я озирнулася. У фундаменті будинку, в якому я ховалася, трохи відійшов камінь. Я витягла з рюкзака пакетик, загорнула в нього телефон і з силою заштовхнула в щілину, прикривши уламками цегли. Тепер, навіть якщо його відстежать, нічого у них не вийде.

До  старої будівлі з рудого каменю, яка колись була дитячим садком було хвилин десять пішки. Я йшла, втягнувши голову в плечі, сахаючись від кожної тіні й кожного випадкового перехожого. Зараз будь-яка людина в чорній куртці здавалася мені ворогом.

Там було тихо. Здавалося б, центр міста, а тут – справжня руїна, до якої нікому немає діла. Я зайшла всередину будівлі, глибоко вдихнула запах вогкості та пилу. Тепер залишалося тільки чекати й сподіватися, що Філіп побачить повідомлення раніше, ніж мене знайде хтось інший.