Розділ 31

Ми з Філіпом повернулися до байка. Вже звичним рухом я натягнула шолом і застрибнула на сидіння, міцно обхопивши хлопця руками. Назвала адресу Регіни, і ми поїхали.

На вулиці помітно стемніло. В очі врізалося різке світло фар зустрічних автівок, а морозне повітря змішалося з їдким запахом вихлопних газів. Я мимоволі поморщилася. Коли мотоцикл загальмував біля потрібного під’їзду, я шумно видихнула, відпускаючи залишки напруги. Дивне відчуття: я не знала, де мені зараз хочеться бути більше – у квартирі Філа чи в подруги. Мені ніби ніде не було місця, але повернення додому здавалося найгіршим сценарієм із можливих.

– Ну що, ще побачимося? – усміхнувся Філ, коли я злізла на землю й почала возитися із застібкою шолома.

– Так. Дякую ще раз... за все, – ніяково відповіла я, притискаючи шолом до грудей. – Але, раптом що, ти мене не бачив.

– Звісно. І ти мене теж, – він змовницьки кивнув і забрав шолом. – Спишемося. Бувай!

Хлопець зірвався з місця, а я ще з пів хвилини дивилася йому вслід, не в змозі ворухнутися. Наче з його від’їздом зникла якась важлива частина цього вечора. Але так було треба. Я піднялася на потрібний поверх і натиснула на дзвінок. Регіна відчинила майже одразу – у домашньому фартуху, з волоссям, заплетеним у недбалу косу.

– Я якраз вчасно, – замість привітання усміхнулася я.

– Ще б пак! Знала, що заявишся голодна. Тебе там, у палаці, зовсім не годують?

– Не годують, – видихнула я, проходячи в коридор. – Слухай, давай я хоч на продукти скинуся? Мені вже справді незручно.

– Ти й так за мене вічно в кафе платиш, – відмахнулася вона. – Дай хоч нагодувати тебе. До речі... бачила у вікно. Це Філіп, якщо я не помиляюся?

– Так, випадково зустрілися, уявляєш?

Я почала роззуватися, але в тілі була така важкість, що ліньки було навіть нахилитися. Здається, я остаточно перегоріла.

– Ну так, просто доля, – багатозначно зауважила подруга й пішла на кухню.

Я лише пирхнула їй у спину. Збоку це, можливо, і виглядало як романтична випадковість, але всередині в мене все заплуталося. Мені міг сподобатися хлопець з однієї лише усмішки, але ось так просто довіритися, впустити в серце... це було за межею можливого.

Та й думки про Рому не давали спокою. Я розуміла, що з ним нічого не світить – батько знищить нас обох. Іноді мені навіть хотілося, щоб він просто прийшов, вибухнув гнівом і сказав: «Роби що хочеш, ти мені більше не донька». Це була б свобода. Жахлива, але свобода.

– Ой, Алісо! – з кімнати вибігла Варя і з розгону влетіла в мої обійми. Вона була в простій сукні, волосся ще вологе після душу. Від неї пахло чимось солодким, полуничним – мабуть, новий шампунь. – Ти у нас ночуватимеш?

– Ага, – я погладила її по голові. – Зараз допоможу мамі на кухні, і підемо мультики дивитися.

Варя захоплено пискнула й побігла назад у кімнату, звідки долинали звуки телевізора. Я зайшла на кухню. Регіна помішувала в каструлі суп, і за запахом я зрозуміла, що він гречаний. У мене ледь слина не покотилася. Вдома гречку не готували принципово, ніби це їжа «не нашого рівня», хоча це було якоюсь нісенітницею. Їхні вічні макарони й то коштували дешевше.

– Спілкувалися ще? – запитала Регіна, не обертаючись.

Вона явно мала на увазі Філа. Я так і не розповіла їй про Рому – слова ніби застрягали в горлі. Наче й довіряю їй, але страх, що ця таємниця вийде за межі квартири, був сильнішим. Про поцілунки з охоронцем не повинна знати жодна жива душа.

– Ні, тільки інстою обмінялися. Ми посиділи в нього трохи, чаю попили, а потім він мене підкинув до тебе.

– У нього? – Регіна вигнула брову. – І як там у нього? Пристойно?

– Ну, не бідно, якщо ти про це. Хоча гроші – останнє, що мене в ньому хвилює.

– Це поки тобі не траплялися придурки, які сподіваються сісти тобі на шию, бо ти багатша.

– Філ не такий, – відрізала я. – Він працює і видно, що всього досяг власними силами.

Коли задзвеніли тарілки, Варя примчала на кухню, як кошеня на звук пакетика з кормом. Ми вмостилися втрьох, і я нарешті розслабилася. Ми сміялися над якимись дрібницями, і найгучніше за всіх – Варя.

Тут було тепло. По-справжньому. Я зрідка поглядала на екран телефону, але в соцмережі не заходила. Завтра потрібно буде роздобути нову сімку, щоб остаточно зникнути. Відчуття, що за мною стежать, усе ще не залишало, але в такій атмосфері все це відходило на задній план.