Розділ 28

Спершу я й справді просто блукала територією, нарізаючи кола викладеними плиткою доріжками. Чагарники під важкими шапками снігу частково ховали мене від сторонніх очей. Один раз я впіймала у вікні силует батька – він спостерігав за мною, не зводячи очей. Але я не давала йому приводу для занепокоєння. Час ще не настав. Треба було показати, що я більше не збираюся тікати.

Біля воріт про щось ліниво теревенили охоронці, випускаючи з рота хмаринки пари. Головний вихід мені був не потрібен. Я попрямувала до хвіртки, якою ніколи не користувалися – на щастя, вона не проглядалася з вікон, окрім моїх власних. Я підхопила свій рюкзак, що вже встиг припасти снігом, і швидко озирнулася. Наче чисто. Короткий ривок до дверей – і я на волі. Свіжий снігопад уже почав замітати мої сліди, що було величезним плюсом.

Я бігла не озираючись. За десять хвилин я вже була в центрі, де вирувало життя: люди на зупинках, гул машин, сіра каша під колесами. Насамперед я кинулася до банкомата. Якщо батько заблокує картки, я не протримаюся на вулиці й кількох днів. Зняла максимальний ліміт – сума виявилася не надто значною, але на перший час вистачить. А потім побігла подалі від камер і людних місць.

Я йшла, вдивляючись у кожне обличчя, наче полювання на мене вже почалося. Збоку могло здатися, що я просто запізнююся на автобус... Хотілося б у це вірити.

Невдовзі я опинилася серед старих п’ятиповерхівок. Тут було тихіше, спокійніше, але я все одно йшла швидким, упевненим кроком, намагаючись злитися із сірістю дворів, і тільки тепер змогла замислитися: а куди мені, власне, йти? До Регіни? Я не попередила її, та й зайві переписки зараз ні до чого. Вирішила, що прийду без дзвінка, у крайньому разі – почекаю біля під’їзду.

Я вийшла з двору до дороги й мало не влетіла під колеса мотоцикла. Відсахнулася назад, серце пішло в п’яти. Хлопець за кермом різко загальмував. Я вже приготувалася до істерики – все ж таки проїжджа частина, нехай і порожня, – але коли він зняв шолом, мені перехопило подих.

Це був Філіп. У легкій чорній куртці та рукавичках, скуйовджений і неймовірно гарний. Його сірі очі на світлі здавалися яскравішими, майже блакитними. Він усміхнувся, дивлячись на мою ошалілу фізіономію, і я мимоволі усміхнулася у відповідь.

– Привіт. Вибач, я не дивилася... – випалила я.

– Оце так зустріч, – він прикусив губу, кинувши мимохідь погляд назад. – Підвезти? Ти, здається, кудись дуже поспішала.

– Я... втекла. Знову. Тож тепер мені поспішати нікуди.

– Давай тоді втечемо разом? – запропонував він так просто і простягнув мені шолом.

Я відчула, як моє обличчя розпливається в широкій усмішці. Здається, це було саме те, що мені зараз потрібно. Кивнувши, я вмостилася на сидіння за його спиною.

– Нічого, що ти без шолома? – захвилювалася я.

– Шапку вдягну, – відмахнувся він, витягаючи її з кишені. – Та і їхати недалеко.

Я навіть не запитала куди. Зараз це було зовсім неважливо. Під захистом шолома я почувалася невидимкою, вільною і захищеною водночас. Я ніяково обійняла Філіпа за талію, бо триматися було більше ні за що. І це стосувалося не лише поїздки. У мене в принципі більше не залишилося опори.

Дивно, але Філіп не дзвонив мені жодного разу. Я теж, якщо чесно, про нього майже не згадувала – проблеми з батьком і присутність Роми витіснили все інше. Я зовсім заплуталася у своїх почуттях і людях, але зараз... інших варіантів просто не було.