Розділ 27

У кімнаті я просиділа до самого вечора. Виходила тільки за чаєм, намагаючись пересуватися безшумно. Батьків не було чутно, будинок здавався порожнім, якщо не рахувати охорони внизу.

Під час чергового походу на кухню я почула у передпокої голоси. Батьки повернулися. Я завмерла в тіні коридору, слухаючи шелест верхнього одягу.

– Тому що кликати їх треба без попередження! – казала мама. – Щоб вона не встигла нічого втнути й не втекла.

– Це я вже зрозумів, – глухо відгукнувся батько. – Нашими розпитуваннями ми тільки підозри викликаємо.

– Але вона все одно повинна мати пристойний вигляд...

Я ледь втрималася на ногах. Це було гірше, ніж я думала. Вони не просто вирішили видати мене заміж – вони вирішили не попереджати мене. Зробити з мене товар, який виставлять перед покупцем у найнесподіваніший момент. Я поставила чашку на стіл і, забувши про чай, кинулася до себе.

Поки не зрозуміло, коли саме вони збираються влаштовувати ці оглядини, але до них я не готова. Навіть в очі цьому Дем’яну дивитися не хочу, треба йти. Назовсім. Щоправда, навчання не давало спокою. Ну нічого, починаються канікули, а далі щось вигадаю.

Я схопила рюкзак і почала скидати туди речі: білизну, пару светрів. Зарядка, павербанк, паспорт. Тікати з цим телефоном ризиковано, тому я вирішила залишити його вдома, але взяти свій старий. Має ще працювати. Уже пару років він валявся в тумбочці й, на щастя, вдалося його ввімкнути. Сімку туди не вставляла, потім розберуся.

Коли рюкзак був набитий, за дверима почулися важкі кроки. Я ледь встигла штовхнути його ногою під ліжко, як двері відчинилися. На порозі стояв батько.

– Усе в порядку? – він підозріло оглянув кімнату.

Я напружилася всім тілом. У них що, дійсно всюди камери? Чи він просто відчуває мій страх?

– Чому ти питаєш? – я постаралася надати голосу байдужості. – Я просто займаюся.

– Шум якийсь почув, – він пройшов углиб кімнати. – До речі, хотів сказати: на твої канікули ми всією родиною їдемо в гори. Ти ж не проти?

Я стиснула щелепу. Задобрити вирішили? Ізолювати подалі від міста, де немає зв'язку і навколо лише ліс?

– Звісно, – я видавила фальшиву усмішку. – Має бути круто.

– Так, відпочинемо, на лижах покатаємося, подихаємо повітрям...

– Ми поїдемо вчотирьох? – я затамувала подих. – Тільки наша родина?

Батько зам’явся. Він відкрив рота, підбираючи слова, і я побачила, як він відводить погляд.

– Вчотирьох... ну, можливо, ще Маргарита зі своєю сім’єю приєднається. Ти ж знаєш, ми давно планували спільний відпочинок.

Я усміхнулася. Моя двоюрідна сестра була єдиною людиною з усієї рідні, з ким я почувалася живою. Ми були на одній хвилі, і мої батьки її дуже любили. Ця пропозиція справді звучала привабливо, але я розуміла, що батько, швидше за все, видумав це на ходу, щоб підкупити мене. Його план не спрацював – я лише сильніше переконалася, що треба тікати.

Щойно двері за ним зачинилися, я завершила збори. Вийти через парадний вхід із рюкзаком – надто ризиковано. Охорона на воротах розверне мене за мить. Значить, треба приспати їхню пильність і втекти. З другого поверху стрибати зависоко, але замети під вікном вселяли надію. Я відчинила вікно, впустивши в кімнату крижане повітря, і скинула рюкзак. Він глухо впав у сніг.

Я спустилася на перший поверх, намагаючись виглядати максимально природно. Батько сидів у кріслі з газетою. У передпокої глухо долинали голоси охорони – вони обговорювали зміну.

– Куди зібралася? – не підіймаючи очей, запитав батько.

– Прогулятися. Тут, по двору, – я знизала плечима. – Сніг такий гарний, хочу зібратися з думками й подумати.

– Зрозуміло, – він склав газету. – Візьми когось із хлопців. Ромо! – крикнув він у бік коридору.

– Не треба! – я ледь не зірвалася на крик. – Тату, ну, будь ласка. Я просто по колу пройдуся. Мені немає сенсу тікати, я ж погодилася на гори. Хочу просто тиші.

Батько подивився на мене довгим, випробувальним поглядом. У дверях з'явився Рома. Він перевів погляд із батька на мене, і в його очах я прочитала німе запитання.

– Викликали? – запитав він.

– Ні, – відрізала я. – Можете бути вільні, я сама впораюся.

Батько неохоче кивнув, і Рома зник так само швидко, як і з’явився. Моє серце готове було вистрибнути з грудей.

– За тобою все одно наглядають камери, – нагадав тато. – Не йди далеко. Гуляй, а Лариса якраз какао гаряче зварить до твого повернення.

– Звісно, – я фальшиво усміхнулася. – Якраз встигну змерзнути.

Я вийшла в передпокій, накинула пальто і натягнула шапку – зазвичай я їх терпіти не могла, але зараз вона може стати в пригоді. Двері в лігво охорони були прочинені. Повз пройшов Михайло й кивнув мені, нічого не запідозривши. Я вийшла на ґанок.

Сніг посилювався, як і мій страх. З кожним кроком серце калатало дедалі сильніше, але я мушу це зробити. Втекти... може, за цей час усе зміниться. Канікули в універі триватимуть близько місяця, отже, у мене є саме стільки часу, щоб залягти на дно і щоб ніхто не намагався мене шукати.