Розділ 26

Я прокинулася від сповіщення, що пар сьогодні не буде. В університеті прорвало трубу, і нас завалили домашкою, щоб ми не розслаблялися. Не знаю, чи можна вважати плюсом перебування в чотирьох стінах цього дому, але якщо батьки незабаром поїдуть у справах, то це безумовно удача.

Я потягнулася і неохоче встала. Сьома ранку, а я вже почувалася виснаженою. У ванній я довго розглядала своє відображення. Мені здавалося, що губи досі припухлі після тих поцілунків, а в очах горить щось таке, що точно видасть мене.

Серце зрадницьки прискорювалося при кожній думці про Рому. У школі дівчата годинами обговорювали свої перші поцілунки, а мені все це здавалося нецікавим. Батьки завжди навіювали, що в мене буде «той самий один-єдиний», і інші хлопці мені не потрібні. Колись я вірила в цю казку, але з роками вона перетворилася на в'язницю, а ненависть до Дем’яна стала моїм єдиним чесним почуттям.

До цього моменту. Байдуже, що буде далі, але спогади про ніч мене гріли. Я не знала, як дивитися Ромі в очі, але ховатися точно не збиралася. Він знав мою рішучість – нехай тепер звикає до її наслідків.

На кухні вже йшов сімейний сніданок. Омлет із беконом, тости, джем... Мама зі своєю крихітною чашкою кави, батько з чаєм, і Поліна, з тосту якої на скатертину стікав чорничний джем. Стабільність, від якої нудило.

Я сіла на своє місце і відразу побачила Рому. Він стояв біля однієї з шафок, вкручуючи полицю. Швидко зиркнув на мене і знову заглибився в роботу. Маяв перед очима так, що я ледь могла зосередитися на їжі.

– Як спалося? – з підозріло м’якою усмішкою запитала мама.

– Прекрасно, – процідила я. – А вам?

– Ти навіщо вазу розбила? – раптом подала голос Поліна, кивнувши на стіл.

Там стояла та сама вазочка, яку я вчора зіштовхнула. Я на секунду завмерла з відкритим ротом.

– Я?

– Поліно, не починай, – буркнув батько, не відриваючись від газети. – Вона просто валялася на підлозі. Хтось, мабуть, зачепив у темряві.

– А-а-а, – я театрально підняла брови. – Так, точно! Вночі виходила води попити й, напевно, випадково штовхнула. Навіть не помітила, як вона впала.

Я знову ковзнула поглядом по Ромі. Його рухи стали повільнішими. Вчора ми обоє не помітили, що залишили доказ, і лише м'який килим врятував нас від гуркоту на весь дім.

Лариса принесла мені тарілку. Мама тим часом продовжувала допит у своїй манері:

– Тобі сьогодні не на навчання?

– Звідки знаєш? – я примружилася. Надто вже обізнаною вона виглядала.

– Просто припустила. Ти не поспішаєш, не збираєшся.

– І ти не припускаєш, що я можу просто прогулювати? – гмикнула я, наколюючи бекон на виделку.

– Ні, навчання надто важливе для твого іміджу, – відрізала мама.

Я замовкла, швидко розправляючись зі сніданком.

А весь день дійсно провела за підручниками.

Коли піднялася в кімнату, розклала конспекти й змусила себе зосередитися на теорії. Періодично відволікалася на відеолекції: на щастя, інформацію зараз можна знайти без зусиль і не треба часами сидіти в бібліотеці. Хоча, з іншого боку, шансів втекти було б більше, а так...