Розділ 24

Весь день я провалялася в ліжку, не бажаючи з'являтися комусь на очі. Формально я все ще вважалася «чистою», але всередині почувалася нестерпно брудною після того принизливого огляду. Одна згадка про клініку викликала нудоту.

Ближче до вечора пролунав тихий стукіт.

– Так, – відгукнулася я, не вилазячи з-під ковдри.

Увійшла Лариса з тацею в руках.

– Ви не їли вдень, Алісо. Ось, принесла трохи.

– Добре, поставте, – я махнула рукою на тумбу.

Коли за нею зачинилися двері, я все ж встала. Аромат стояв просто магічний: на таці парував густий борщ зі сметаною, поруч лежали рум’яні, щойно з духовки хлібці. Був ще й домашній компот. Голод миттєво витіснив увесь той смуток. Я накинулася на їжу і знищила все за лічені хвилини. Рецепт був незвичним – борщ виявився яскраво-червоним і неймовірно смачним. Після цього я відкинулася на подушки, відчуваючи приємну важкість у животі, і непомітно заснула.

Прокинулася я в повній темряві. Годинник на телефоні показував північ.

– Нормально мене вирубило, – прошепотіла я, вмикаючи лампу.

Спати більше не хотілося, зате з'явилася спрага. Я взяла порожній посуд і спустилася на кухню. У будинку було тихо, лише холодильник розмірено гудів. Завантаживши посудомийку, я поставила чайник і почала вивчати полиці в пошуках чогось особливого. Знайшла пачку вишневого чаю і вже потягнулася за нею, як раптом за спиною почулися кроки.

Я різко обернулася. На кухню зайшов Рома із порожньою чашкою. Він мружився від яскравого світла, ліниво почухуючи потилицю. Виглядав він по-домашньому, без тієї офіційної жорсткості, що була вдень.

– Теж чаю захотілося? – тихо запитав він.

– Ага. А у вас що? Свій закінчився?

– Чайник у підсобці зламався. Міша обіцяв подивитися, він ніби шарить, але все руки не доходять.

Я мимоволі усміхнулася і вмостилася за барною стійкою.

– Тоді звісно. Заходь. Хоч є з ким поговорити в цьому домі.

– Сьогодні виняток, – зауважив Рома, підходячи до чайника. – Зазвичай ми намагаємося не з’являтися на вашій території без потреби.

Я впіймала себе на думці, що була б не проти, якби така «потреба» виникала частіше. Ромі було близько тридцяти, але я ніколи не вважала його старим. Ми завжди спілкувалися на рівних, ще з моїх тринадцяти років, коли він тільки прийшов до нас на службу.

– Та без проблем, тебе тут завжди раді бачити, – я запнулася, а потім додала тихіше: – Вибач за сьогоднішній цирк у клініці. Мені страшенно ніяково. Навіть не знаю, хто більше винен: мати зі своїми заскоками чи я, бо не вмію просто мовчати й слухатися.

– Тобі й не треба, – Рома подивився мені прямо в очі. – Ти маєш право на власну думку і можеш чинити опір. Але іноді... вигідніше вдати, що згодна. Тут важко сказати, який варіант кращий. Вирішуй сама.

Він замовк, коли чайник закипів. Я розлила окріп по чашках і підсунула одну йому.

– Що було того дня, коли я втекла? – запитала я, користуючись моментом. – Дем'ян мав приїхати?

Роман на мить озирнувся на двері, перевіряючи, чи ніхто не підслуховує, і відповів:

– Так. Але в останній момент усе скасували. Батьки сказали, що ти нібито підвернула ногу і тебе терміново повезли до лікарні.

– Як зручно, – я нервово засміялася. – Цікаво, що вони вигадають наступного разу?

– Не треба наступного разу, – заперечив Рома, роблячи ковток. – Подивися своєму страху в очі. Це просто зустріч. Вечеря, що ні до чого не зобов’язує. Сходи, подивися на нього, і все.

– А я так сподівалася, що їм набридне і вони відстануть...

– І не сподівайся, – він усміхнувся. – До речі, куди ти зазвичай тікаєш?

– Навіщо питаєш? Здаси мене при першій же нагоді?

– Ну, а раптом тобі там загрожує небезпека? Не забувай, що тобі не можна потрапляти на очі людям Варум. Хтозна, що в них на думці.

Я опустила очі в чашку. Прізвище «Варум» завжди викликало в мене неприємний холодок. Саме через цю ворожнечу за нами тінню ходить охорона. Я знала про цю родину дуже мало – бачила кілька розмитих фото в теках батька, знала, що в них є діти, але на вулиці б їх не впізнала.

Я не стала говорити Ромі про квартиру подруги. Він профі – якщо захоче, і так вирахує адресу за п'ять хвилин. Але чомусь зараз, сидячи з ним на темній кухні, я почувалася в більшій безпеці, ніж за всіма замками та парканами цього будинку.