Розділ 23

Ми зайшли до клініки. Тут пахло дорогими парфумами та ледь вловимим антисептиком. Стіни в ніжних пастельних тонах зовсім не пригнічували – здавалося, це не лікарня, а якийсь спа-салон, де інтер'єр шепоче, що якщо ти маєш гроші, то за здоров'я можна не хвилюватися.

Я неохоче йшла за мамою на другий поверх. У коридорі сиділо кілька дам різного віку, і я подумки молилася, щоб нам було до іншого кабінету. Тільки б мама не влаштувала сцену при свідках! Якщо хтось зі знайомих побачить нас тут у такій ситуації – чутки розлетяться миттєво, і я точно стану ізгоєм.

Ми зупинилися біля потрібних дверей. Я важко зітхнула, розуміючи, що тікати пізно. Мама коротко постукала, і ми увійшли. Кабінет був світлим і просторим, на стіні висіли картини з обрисами жіночого тіла – красиво і майже не вульгарно. За столом сиділа жінка років сорока з бездоганним пучком та яскраво вираженими бровами. Виглядала вона доглянутою: на кожному пальці по золотій каблучці, халат накрохмалений. Страшно уявити, скільки коштує один візит до неї.

– Ой, Людо, проходьте! – розпливлася в усмішці лікарка. На бейджику я прочитала: Злата Вікторівна. – Скарги є?

– Так, на родину, – випалила я перш ніж встигла подумати.

Гінеколог на мить розгублено відкрила рота, але мама відразу перехопила ініціативу.

– Треба перевірити, чи там усе гаразд. Сама розумієш, про що я, – вона багатозначно кивнула.

Я стиснула щелепу, спостерігаючи за цим німим діалогом. Сподівалася знайти хоча б краплю професійної солідарності чи співчуття, але ні... Злата Вікторівна була з «їхнього» кола.

– Добре, почнемо опитування. Людо, вийди, будь ласка, – м'яко попросила лікарка.

Мама сіпнулася було сперечатися, але все ж підкорилася.

– І не підслуховуй під дверима! – кинула я їй у спину.

Коли двері за мамою зачинилися, лікарка ще з пів хвилини щось зосереджено вбивала в комп’ютер. Потім поправила халат і подивилася на мене:

– Ідіть за ширму, знімайте низ.

Я зробила, як сказали. На щастя, вікно було щільно зашторене. У школі дівчата розповідали, що ніби огляди проходять ледь не на очах у перехожих, але тут сервіс був на висоті. Я всілася в крісло і завмерла. Серце калатало в ребрах так, наче я скоїла злочин. Сама думка про те, що стороння людина торкатиметься мене за наказом батьків, викликала нудоту.

– Та розслабтеся ви, – фиркнула гінеколог. Мене навіть трохи зачепило це холодне «ви».

– А якби до вас туди якась тітонька заглядала на прохання вашої мами, вам було б «норм»? – огризнулася я.

– Ой, боже, – вона тільки похитала головою і натягнула рукавички.

У самий розпал огляду я не витримала та озвучила думку, яка мучила мене увесь ранок:

– Ви ж знаєте про лікарську таємницю? Ви не маєте права розголошувати стороннім те, що тут побачили. Навіть моїй матері.

– Розумію. Тільки у вас тут і так усе в порядку. Навіщо взагалі прийшли? Підозрюють у чомусь?

– Підозрюють, – видихнула я. – А якщо ви скажете їй, що я вже не незаймана? Ну, просто так...

– Це ж буде неправдою, – нахмурилася вона, і на її чолі з’явилися зморшки. – Навіщо мені брехати?

– Тому що так треба мені.

– Ні. Одягайтеся, – відрізала вона і повернулася до столу.

Я швидко натягнула джинси, відчуваючи, як усередині все тремтить від несправедливості. За вікном падав сніг, там було красиво і спокійно, а я стояла тут і не розуміла: що далі? Де межа їхнього контролю? Зв'яжуть і силоміць відвезуть до цього Дем’яна на першу шлюбну ніч?

Лікарка мовчки дописала щось на аркуші, піднялася і вийшла в коридор до мами. Я кинулася слідом, але вони обмінялися лише парою фраз, яких я не розчула.

– Можете бути вільні, – кинула мені Злата Вікторівна і зникла в кабінеті.

Мамине обличчя змінилося. Воно світилося тихим, тріумфальним задоволенням. Переконалася, що товар «не зіпсований», і тепер вважала себе переможницею. Свою провину за принизливий догляд вона, звісно, визнавати не збиралася.

– Ходімо, машина чекає, – грубо кинула вона.

Охорона вже була біля входу. Михайло стояв осторонь, а Рома міряв кроками тротуар. Коли вони нас помітили, їхні обличчя миттєво стали «кам'яними». Знову цей дивовижний професіоналізм – не помічати абсурду. Хоча їх це точно не стосувалося.

Ми сіли в машину. Мама вмостилася поруч, і я відчувала, як вона буквально розм’якла від щастя.

– Задоволена? – не витримала я. Досить мовчати. Тепер моя черга провокувати.

– Щаслива, – вона повернулася до мене з крижаним блиском в очах. – Але навіть не думай тепер усе зіпсувати. Твоя чистота призначена чоловікові, а не якомусь випадковому мудаку...

– Саме так – чоловікові! А не тому мудаку, за якого ви мене хочете видати!

Рома, який сидів за кермом, різко загальмував, ледь не проскочивши на червоне. Він виглядав розгубленим, його плечі напружилися. Схоже, наша розмова пройняла навіть його «професійний» спокій. Але мені було байдуже. Нехай слухає. Нехай знає, в якому пеклі я живу.