Розділ 22

Уранці замість університету в батьків на мене виявилися зовсім інші плани. І як би я не обурювалася, мама вже встигла розвідати, що нічого критично важливого в розкладі на сьогодні немає, а отже, один день я цілком можу пропустити заради «сімейного діла».

– А почекати не можна? – запитала я, нервово постукуючи ложкою об краї чашки.

– Ні. Я домовилася на одинадцяту, – зазначила мама.

Вона сиділа навпроти з ідеально рівною спиною. Перед нею стояла крихітна чашка кави – на два ковтки, не більше – і тост з авокадо. Естетика в усьому, навіть коли руйнує життя власної доньки.

– Зрозуміло, – видихнула я, спопеляючи її поглядом.

Я намагалася знайти в цій жінці хоч краплю розуміння, але мати завжди думала тільки про пристойність і про себе. Щастить же Поліні – її поки так не чіпають. Хоча хто знає, що буде далі? Знайдеться новий привід, і їй теж якогось монстра за чоловіка знайдуть. Але думати про це не хотілося.

– У душ уже сходила? – буденно запитала мама.

– Так! – рявкнула я. – Прошу, давай просто замовкнемо. 

– Я маю бути впевнена, що ти готова.

– Я готова!

Я допила чай одним махом, обпікаючи язик. Біль відчула тільки тоді, коли чашка спорожніла, але він навіть трохи відволікав від внутрішньої пожежі. Кинувши посуд у раковину, я пішла до себе. Одягла джинси й светр із високим коміром: цього разу провокувати не хотілося, краще приховати сліди того бунту. Волосся затягнула в тугий хвіст, обличчя чіпати не стала – ні краплі косметики. Нехай бачать, яка я нещасна.

Мені було так соромно. Йти до лікарні під конвоєм матері, забиратися в це крісло тільки для того, щоб підтвердити, що я чиста... Я була готова згоріти на місці від сорому, але вибору не залишили.

Я сиділа на ліжку, стиснувши лямки рюкзака, і чекала. У двері коротко постукали.

– Поїхали, – кинула мама, заглянувши до мене.

На першому поверсі на нас уже чекали Рома з Мішею. У мене на мить запаморочилася голова від усвідомлення, що вони їдуть із нами. Яка ганьба! Ці люди знали про нас усе: що коїться за зачиненими дверима, хто з ким свариться, яка маячня в голові у кожного члена родини. Батьки довіряли їм, обираючи найкращих – тих, хто і під тортурами не видасть навіть колір рушників у моїй ванній. Але від цього не було легше.

Я йшла до машини, не підіймаючи очей. Рома не дивився на мене довше, ніж належало, зберігаючи маску байдужості, але я знала правду. Ніхто в цьому домі не приходив мене втішати, крім нього. Зазвичай він просто ловив мене на кухні з коротким «усе гаразд?», а вчора ризикнув роботою, прийшовши в мою кімнату.

Міша відчинив двері, дочекався, поки я заберуся на заднє сидіння, і зачинив їх. Мама влаштувалася поруч. Коли машина рушила, в салоні повисла важка тиша.

– Що з обличчям? – раптом запитала мама, не повертаючи голови. Вона ніби знущалася.

– Усе чудово, – процідила я крізь зуби, розтягнувши губи у фальшивій усмішці.

– Я бачу, – рявкнула вона. – Дивись мені, сама винна. Поки не давала приводу, ніхто тебе не чіпав.

– Та мені начхати. Робіть що хочете. Вам же більше нічим зайнятися.

Мама демонстративно відвернулася до вікна. Чудово. Варто трохи попсувати їй нерви, і я перестаю для неї існувати. Єдина тактика, яка працювала безвідмовно.

Ми зупинилися біля елітної приватної клініки. Я вже бувала тут раніше, але ніколи ще мене не вели сюди так відкрито на перевірку. Відкрутитися шансів не було, адже лікарка – мамина знайома. Серце забилося десь у районі горла.

– Чекайте тут, – скомандувала мама охороні, виходячи з машини.

– А чому? – пирхнула я, вилізаючи слідом. – Нехай теж подивляться. Це ж так важливо для сімейної честі! Раз ти не вмієш тримати такі речі в секреті.

– А ти не могла цього уникнути, – вона жорстко тицьнула пальцем мені в шию, прямо в те місце, де під светром ховався засос.

Я знову впіймала погляд Роми. Він відразу підвів очі до неба – було видно, як сильно він шкодує, що послухався мене в той день. Але я була йому вдячна. Навіть ця ганьба в клініці не лякала мене так сильно, як перспектива здатися. Це був тільки початок мого бунту. Нехай готуються.

Про всяк випадок вирішила попередити. Історія буде велика, це дилогія. Перша книга про втечу Аліси та багато іншого. Друга – вже про сам вимушений шлюб. Буде Дем'ян, і глави від нього. Але пізніше. Спочатку потрібно дійти до цього.

Тож запасайтеся терпінням, щоб не прибити Алісу (і автора) до кінця книжки. Одного разу вона стане слухняною, обіцяю❤️