Розділ 20

Мені довелося сісти на заднє сидіння поруч із другим охоронцем, Мішею, поки Рома вів машину. Кілька разів наші погляди перетиналися в дзеркалі заднього виду, але він одразу повертався до дороги, зберігаючи кам’яний вираз обличчя. Ми їхали у важкій тиші. Я дивилася на засніжені вулиці, а всередині розливалася порожнеча.

Я не знала, скільки ще буду так бігати. Навряд чи батькам колись набридне. Але з іншого боку, це стало схожим на гру на витривалість: хто зламається першим. Щойно машина загальмувала у дворі, я кулею вискочила з салону. Швидко скинула взуття в передпокої й кинулася до сходів.

– Я тебе не відпускав! – донісся знизу владний голос батька.

– Відчепись! – огризнулася я, навіть не озирнувшись, і зачинилася у своїй кімнаті.

Я сповзла по дверях на підлогу, обхопивши ноги руками. Голова впала на коліна, і стримувати сльози більше не було сил. Тіло тремтіло, схлипи ставали дедалі гучнішими. Я задихалася від цієї несправедливості. Мене накривала справжня паніка: а чи закінчиться це колись? Чи все моє життя тепер – це чужі накази?

Хвилин десять я просто сиділа на підлозі, намагаючись вирівняти дихання. Солоні доріжки на щоках нещадно обпікали шкіру, перед очима все пливло. Раптом у двері тихо постукали. Я підскочила, відсахнувшись у глиб кімнати. Найменше мені хотілося, щоб хтось бачив мене в такому стані. Якщо батьки помітять мою слабкість, то вирішать, що мене легко зламати, і натиснуть ще сильніше.

– Йдіть геть! – крикнула я.

– Це я, – пролунав за дверима голос Роми.

Варіант був не з найкращих. Мені не хотілося показуватися йому на очі з розмазаною тушшю, треба було прикинутися, що сплю, але я вже видала себе. 

– Я не піду, поки не відчиниш, – додав він тихіше.

Я видихнула й підійшла до дверей. У дзеркалі з’явилося моє відображення: туш потекла, очі червоні – приховувати очевидне було безглуздо. Я швидко протерла під очима, клацнула замком і впустила його.

Рома увійшов і завмер. Він дивився на мене без подиву – напевно, після того, що влаштував батько, будь-хто на моєму місці ридав би. У дитинстві тато ніколи мене не бив, максимум міг сильно стиснути руку, але сьогодні... це був перший ляпас. Я опустила очі, розглядаючи ворс килима.

– Я просто хотів переконатися, що ти... що все стабільно, – тихо промовив він.

– Ні, – схлипнула я, і нова хвиля образи підступила до горла. – Як бачиш, усе так само погано.

Губи зрадницьки затремтіли. Рома підійшов ближче й несподівано для мене міцно обійняв. Я уткнулася носом у його худі, і в цю мить мені просто захотілося розчинитися, зникнути. Мене ніколи не підтримували близькі, але з Ромою все було інакше. Від нього пахло морозом і чимось надійним. Було так затишно відчувати, як він гладить мене по спині. Ридати перехотілося.

Варто було комусь поставитися до мене по-людськи, як мій внутрішній звір, готовий трощити все навколо, миттєво затихав. Може, це не мені треба змінювати тактику, а батькам? Тоді б я, можливо, їх і вислухала.

– Просто прийми це, – раптом сказав Рома.

Я відсторонилася й недовірливо підняла голову:

– Тебе батьки підіслали?

– Ні, вони взагалі проти нашого спілкування. Я кажу це від себе, – він задумливо подивився у вікно. – Тобі не обов'язково любити цю людину. Це просто формальність. Багато хто так живе. У голові в тебе може бути хто завгодно.

Я не стримала сумної насмішки:

– Пропонуєш мені завести коханця?

– Як варіант, – Рома по-доброму усміхнувся й знизав плечима.

– Якщо я не знайду нікого молодшого, можна я прийду до тебе?

Це був жарт, захисна реакція, яка раптом змусила нас обох тихо засміятися. Рома мені подобався як чоловік, але я ніколи не заходила далі флірту – здавалося, це щось заборонене. Наш стиль спілкування завжди був таким: на межі жарту й симпатії. Напевно, це був мій єдиний досвід спілкування з хлопцями взагалі.

Коли він відсторонився, за дверима почулися кроки й голос матері:

– Алісо, ти не спиш?

Чорт, вона не повинна бачити тут Рому...