Розділ 18

Додому я поїхала тролейбусом. Іноді ловила на собі зацікавлені погляди пасажирів і навіть отримувала від цього якесь задоволення. Дехто в салоні точно мене впізнав – ще б пак, донька тих самих Довженко у громадському транспорті! Напевно, завтра підуть чутки, що в родини почалися проблеми, раз я не на власному авто роз’їжджаю. Але я можу все. Якщо життя притисне – поповзу.

У будинку було підозріло тихо. Своїх ключів у мене не виявилося, але двері були не замкнені. Мені вдалося проскочити повз охорону непоміченою. Схоже, молодшу сестру вже повезли до школи, а батько поїхав в офіс, тож у мене був час спокійно зібратися. Я боялася навіть уявити, яка розмова чекає на мене ввечері, але вирішила, що про це я подумаю потім. Зараз важливіше навчання. Освіта – мій єдиний реальний шанс стати кимось без батьківського прізвища. Головне – тягнути час і не прокинутися одного дня зі штампом у паспорті.

Я швидко вирівняла волосся й перевдяглася у звичні джинси та светр із відкритим плечем. На секунду завмерла перед дзеркалом, милуючись своїм відображенням, і ледь не проґавила час виходу. Запхнувши на кухні сирник до рота, я вибігла у двір до машини.

Роми ніде не було видно. Серце неприємно кольнуло – невже його звільнили через мій учорашній побіг? Замість нього на мене чекав той мерзенний водій, любитель повчати та вставляти свої коментарі.

– І де ж ви, Алісо Давидівно, пропадали? – почав він, щойно я сіла в салон. – Вас увесь вечір шукали.

«Значить, погано шукали», – подумала я про себе. Знайти будинок Регіни за бажанням можна було за пів години.

– Що вчора було? – запитала я. – Приїжджали ці... Крижановські?

– Про це вам краще у батьків дізнатися, – сухо відрізав він.

– Так вони мені й відповіли, – пирхнула я й відвернулася до вікна.

Влаштовувати допит не було сенсу. Цей чоловік не стане говорити зі мною ні про що, крім погоди, зате з радістю доповість батькові про кожен мій подих. Про Рому я запитувати не стала – не хотіла викликати зайвих підозр. З чого б це «принцесі» цікавитися долею звичайного охоронця? Нехай думають, що мені байдуже.

Машина загальмувала біля входу, і я вискочила, навіть не попрощавшись. Обернувшись, помітила, як водій вже притиснув до вуха телефон. Ну звісно, звіт начальству. Я закотила очі й попрямувала до будівлі університету. Світлі корпуси й величезний парк. Узимку гілки яблунь і вишень, вкриті снігом, виглядали навіть казковіше, ніж під час весняного цвітіння.

До аудиторії я зайшла якраз із дзвінком. Алла й Римма вже зайняли місця на задніх рядах і старанно гортали конспекти перед опитуванням. Мене це мало хвилювало. Як відповім, так і буде. Я чудово знала, що навряд чи хтось наважиться поставити мені оцінку, нижчу за п’ятірку. Навіть якщо я провалю половину запитань, для мене зроблять виняток.

Викладачі могли пообурюватися, але в заліковку все одно летіло «відмінно». Ректор особисто замовив за мене слівце через фінансову допомогу мого батька, і через це мене в групі, м’яко кажучи, недолюблювали. Але мені було начхати. Я тут заради знань, а оцінки йшли бонусом.

– Якась ти нервова, – зауважила Римма, скосивши на мене погляд. – Усе нормально?

– Ага, – коротко кинула я.

Обговорювати свої проблеми не хотілося. Я й так уже всіх дістала цим заміжжям. Інша на моєму місці стрибала б від щастя, але в мене були зовсім інші цінності. Поки що «золоті гори» приносили мені тільки головний біль.

Сьогодні пар було всього дві – один викладач поїхав на конференцію. Я була тільки рада, хоча повертатися додому не хотілося зовсім. Бажала розтягнути цей час свободи до нескінченності. Але везіння закінчилося швидко.

Наприкінці другої пари двері відкрилися, і якась дівчина дзвінко оголосила:

– Алісу Довженко викликають до деканату. Терміново.

Я завмерла. До дзвінка залишалося хвилин п’ять, але я вже почала збирати речі в рюкзак. З кожним кроком серце стукало все сильніше. Цікаво, що їм від мене треба?