Розділ 17

Вечір минув напрочуд спокійно. Ми втрьох дивилися мультики, які обрала Варя. Я раптом дійшла до висновку, що вже давно не занурювалася в усі ці казкові світи. На екрані головну героїню теж намагалися видати заміж за чудовисько, яке ближче до фіналу виявилося зачарованим принцом. Я раз у раз провалювалася у свої думки, пропускаючи частини сюжету, але суть вловила: у казках усе завжди не те, чим здається.

– Ось і ти свого Дем’яна перевиховаєш, – підморгнула мені Регіна.

Перед нами стояв невеличкий стільчик, а на ньому чашки чаю та шоколадні цукерки. Варя в цей момент сиділа на дивані, розмахуючи ногами в повітрі, і шелестіла обгорткою.

– Я зроблю так, щоб він сам від мене відмовився, – уперто заявила я, відкушуючи шоколадну цукерку.

– Ти ж його навіть в очі не бачила, а вже так бігаєш.

– Якби не бачила, я б так не збігала. Нам якось доводилося пару разів перетинатися. Ну і плюс, я знаю, хто його родина, багато чого чула. Так ось, моя сім'я це ще не найстрашніше.

– Навіть так... – розгубилася Регіна.

Я кивнула.

– До того ж йому за тридцять. Що в нас може бути спільного? Старі мене не цікавлять.

– А хто тобі цікавий? – Регіна підсіла ближче. – Такі, як Філіп?

– Уже тепліше, – я не змогла стримати усмішку, згадуючи його погляд і те, як він сміявся. – Тільки я хвилююся...

– Боїшся, що не зателефонує?

– Гірше! – я мимоволі підвищила голос, і Варя суворо на нас шикнула. – Боюся, що якраз-таки зателефонує. Про що мені з ним говорити? Як поводитися? Я ж, крім конспектів та сімейних драм, нічого в житті не бачила.

– Просто будь собою, – Регіна поклала голову мені на плече. – Мило усміхайся і не тупи. А якщо покличе кудись – погоджуйся. Такі хлопці на дорозі не валяються.

– Ну не знаю, з твоїм колишнім бувало й таке! – пирснула я.

Ми обоє розреготалися, за що отримали ще один суворий погляд Варі. Довелося замовкнути й слухняно втупитися в екран, хоча в голові все одно крутилася схема втечі та сірі очі Філіпа.

О десятій вечора мені постелили на дивані. Завтра був важливий день – черговий іспит. Я дуже сподівалася, що моя тяга до навчання стане для батьків вагомим аргументом, щоб хоча б на ранок дати мені спокій.

Я могла б залишитися в Регіни довше. Зібрати речі, переїхати... але розуміла, що це неправильно. Треба взяти конспекти, змінити одяг і просто пережити цей семестр. До Нового року залишилося всього два тижні, майже всі заліки закриті, і я не дозволю батьківським примхам зруйнувати те єдине, що я будувала сама – мою освіту.

Я прокинулася, коли Регіна вже збиралася на роботу й щось шукала у шафі.

– Доброго ранку, – позіхнула вона, тримаючи теплу куртку. – На вулиці мороз, вирішила пуховик дістати. Ти як, залишаєшся?

– Ні, йду, – я різко сіла на дивані, відганяючи залишки сну. – На навчання треба. Та й додому заскочити хочу... Може, вони там за ніч охололи.

– Ну, успіхів тобі, – кивнула подруга.

Я сходила до ванної, умилася й підправила макіяж. Очі вчора стирати не стала, тільки шари тоналки. І виглядало все так само свіжо, тому в такому вигляді можу й до універу піти. Там же переодяглася з футболки у свою сукню й нервово видихнула. Страшно повертатися, але іншого вибору немає. Ми з Регіною попрощалися, і я пішла.

Подруга виходить хвилин за двадцять, але я не стала на неї чекати, адже мені теж треба встигнути.