Розділ 15

Ми з Регіною переклали пиріжки в невелику миску, розставили тарілки й поставили в центр столу баночку зі сметаною. Чайник уже свистів, а в чашках лежали пакетики чаю.

– А донька твоя не буде проти, що ми тут із якимись хлопцями чаї розпиваємо? – пошепки поцікавилася я, киваючи в бік спальні.

– Не буде. Варя спить. Та й вона до всіх моїх друзів добре ставиться, – відмахнулася Регіна. – До того ж Льошу я знаю, це той, що рудий. Ми в одній школі вчилися. Не спілкувалися майже, але хлопець нормальний. Може, плітки якісь шкільні розкаже.

Я вирішила ненадовго відлучитися у ванну кімнату, щоб привести макіяж до ладу. Варто було мені зробити крок у коридор, як я ледь не врізалася в того самого брюнета.

– Ой, перепрошую, – він усміхнувся й поспішно відступив убік, пропускаючи мене.

Серце зрадницьки смикнулося. Я влетіла у ванну й клацнула замком. Дивлячись у дзеркало на свої червоні щоки, я не впізнавала себе. Що зі мною? Ніби доля підкинула мені цього хлопця саме зараз. Мені до тремтіння захотілося дізнатися про нього більше. Тільки б батьки все не зіпсували. Він був такий гарний, що подих перехоплювало.

Я обережно протерла пальцями під очима й помахала долонями біля обличчя, намагаючись збити жар. Умиватися було не можна – макіяж коштував занадто дорого.

Ще кілька хвилин я просто сиділа на краю ванни, збираючись із духом. Виявилося, що я зовсім не вмію спілкуватися з хлопцями, якщо це не Рома. З ним було просто – він бачив, як я росла, при ньому не потрібно було грати хороші манери. Там я могла бути собою, а тут нервувала від самих лише сірих очей.

Вийшовши з ванної, я розправила сукню й глибоко вдихнула. З кухні вже долинали сміх і розмови. Стало трохи лячно, адже я завжди почувалася ніяково в нових компаніях.

– Ми якраз на тебе чекаємо, – вигукнула Регіна.

Я розгублено опустилася на вільний стілець. Ці троє, здається, вже про щось сперечалися, а я все думала: чи пристойно питати у майстрів імена? Виявилося, ініціатива була не за мною.

– Я Філіп, – брюнет злегка подався вперед і простягнув мені долоню.

– А... Аліса, – я відповіла на рукостискання, відчуваючи тепло його руки, і перевела погляд на другого хлопця.

– Льоша, – рудий коротко кивнув і відразу повернувся до знищення пиріжків.

Льоша їв із таким апетитом, що на нього було приємно дивитися. Він розсипався в компліментах «кухарям», а Регіна делікатно змовчала, що я тільки перевертала готові. Та і яка різниця?

Філіп поводився набагато стриманіше. Він повільно пив чай і розповідав про проблему, що виникла під час збирання шафи, в чому я нічого не тямила. Тому просто сиділа, випрямивши спину, і намагалася здаватися впевненою.

– Просто під час комплектації пару болтів не доклали, – пояснював Філіп. – Але ми все владнали, дверцята тепер надійно закріплені.

– Так, – підтвердив Льоша з набитим ротом. – Філ хоч і не по цій частині, а розуміє не гірше за профі.

– Що? – Регіна здивовано підняла брови. – То ти тут не працюєш?

– Ні, я просто прийшов другові допомогти, – зізнався Філіп. – У нього напарник захворів, ось я і зголосився.

– Філ у нас взагалі-то за «дякую» прийшов, – додав Льоша. – Гроші тобі віддавати?

– Та облиш, – відмахнувся Філіп, відкушуючи пиріжок. – М-м-м... боже, як смачно!

Регіна похитала головою:

– Ну ні, праця має оплачуватися. Поділіть по-чесному.

– Поділимо, – кивнув Льоша. – Хоча моєму другові з його зарплатою програміста ці копійки ні до чого.

Я зробила ковток чаю, ховаючи за чашкою усмішку, і все ж наважилася подати голос:

– Тобто підробіток у меблевому – це для душі?

– Точно, – розсміявся він. – Розвантаження для мізків. А ви що розповісте?

– Давай, Алісо, кажи, – підштовхнула мене Регіна. – Про мене вони вже все зрозуміли – он, за дитячими малюнками на холодильнику.

– Так, тут Шерлоком бути не треба, – кивнув Філіп і знову подивився на мене. – А ти? Виглядаєш так, ніби з весілля втекла.

Я зам’ялася, не знаючи, як пояснити.

– Можна й так сказати. З тією лише різницею, що бажаного нареченого в мене немає.

– Змушують, чи що? – він насупився. – Не думав, що в наш час таке ще буває. Ми ж не в середньовіччі живемо.

Я промовчала. Розповідати зайве випадковим знайомим не хотілося, та й апетит прокинувся від запаху смажених пиріжків. Головне, щоб мій живіт не забурчав занадто голосно в цій раптовій тиші – вдома ж я поїсти не встигла.