Розділ 14

Спочатку я просто спостерігала, як Регіна накладає начинку в тісто, але потім не витримала й вирішила спробувати сама. Дещо на кухні я вміла, попри те, що батьки старанно вбивали мені в голову, ніби такі навички – марна трата часу. Мовляв, якщо моїм чоловіком стане Дем’ян, мені ніколи не доведеться не те що готувати, а навіть знати, де розташований вимикач на кухні. Хіба що я сама захочу погратися в господиню.

У Регіни пиріжки виходили рівними та гарними, а мої – якимись незграбними, тож я взяла на себе роль чергової біля плити, стежачи, щоб вони не підгоріли. Раптом у передпокої почулися кроки.

Я обернулася й побачила у дверях темноволосого хлопця, трохи старшого за мене, з дивовижно гарними сірими очима, які чомусь затрималися саме на мені. На ньому не було уніформи – звичайні джинси та просте худі. Його усмішка була такою відкритою, що я й сама не помітила, як усміхнулася у відповідь. Він ніби на силу змусив себе заговорити.

– Може, у вас є ще шурупи? – він нарешті перевів погляд на Регіну.

– Так, звісно, – подруга спробувала поправити пасмо, що вибилося, зап’ястком, бо руки були в борошні. – Алісо, сходи глянь. У передпокої, у шафі. Там висувна шухляда є.

У мене руки були чисті, тож я охоче погодилася. Коли вийшла в коридор, почула, що хлопець іде слідом. Шухляда знайшлася не одразу – вона була майже непомітною, замаскованою під декор. Нарешті я витягла невеличку коробочку, доверху набиту всіляким будівельним мотлохом.

– Візьміть, – я простягнула йому коробку, знову піймавши його погляд.

Хлопець кивнув, подякував і зник у спальні. А я так і залишилася стояти біля шафи, відчуваючи, як щоки зрадницьки заливає рум’янець. Серце калатало сильніше, ніж зазвичай. Здається, я настільки звикла до тиску й контролю, що будь-яка випадкова симпатія відгукувалася в мені занадто гостро.

Повернувшись на кухню, я застала Регіну за миттям рук.

– Довго ти, – підморгнула вона. – Знайшла?

– Ага. Просто... хлопець милий. Слухай, ми з ним раніше ніде не могли зустрічатися? Обличчя таке знайоме.

– Навряд чи, – усміхнулася подруга. – Сумніваюся, що у твоєму елітному колі водяться складальники меблів.

Я знизала плечима й повернулася до плити. Перевернула пиріжки, переконавшись, що вони вкрилися ідеальною золотистою скоринкою. Я дбайливо викладала їх на тарілку з серветками. Раніше я не замислювалася, навіщо це потрібно, але зараз згадала, як у моєму дитинстві Лариса готувала вечері. Я тоді крутилася під ногами, ставлячи тисячі запитань, а вона бурчала, але все одно показувала, як вбирається зайвий жир. Виявляється, я запам’ятала більше, ніж думала.

– Ходімо перевіримо, як там шафа, – Регіна безцеремонно схопила мене за руку.

– Гей, я... мені незручно! – я спробувала впиратися.

– Припини. Ти йому явно сподобалася. Ходімо.

Довелося підкоритися. У кімнаті кипіла робота. Крім брюнета, там був ще один хлопець – рудий, з акуратною борідкою та невеличким животом, який, втім, не заважав йому працювати. Він притримував нижню панель, поки його колега, високо задерши руки, спритно орудував шуруповертом. Худі хлопця задралося, відкривши смужку живота, і я спіймала себе на тому, що непристойно довго розглядаю його.

Ще дві години тому я фліртувала з охоронцем, а тепер витріщаюся на якогось незнайомого хлопця.

– Ми вже майже закінчили, – заявив брюнет, опустивши руки.

– Чудово, – Регіна засяяла. – Ми там пиріжків напекли. Закінчуйте й приходьте на кухню, будемо чай пити.

– Ну, заради пиріжків ми прискоримося, – засміявся він, кинувши на мене короткий погляд.

Коли ми вийшли в коридор, я відчула, що серце все ще не на місці. Гарний, простий, працьовитий... На контрасті з пихатими гостями, які зараз напевно сидять у моєму домі, він здавався просто скарбом.

– Бачила, як він на тебе дивився? – прошепотіла Регіна, щойно ми відійшли.

– Тихіше ти! – я притиснула долоню до її рота. – Це просто ввічливість, нічого більше.

– Ну так, звісно! Нагадаю тобі, що власниця квартири – я. І гроші плачу – я. Але дивився він чомусь на тебе.

– Мабуть, тому що я занадто ошатна сьогодні, – зітхнула я, дивлячись у дзеркало.

У цьому простенькому інтер’єрі моя сукня виглядала як мінімум дивно. Наче я втекла з власного весілля... хоча майже так воно й було. Тепер мені здавалося, що я маю безглуздий вигляд, ніби спеціально вичепурилася до їхнього приходу.

– З ними посидимо, поспілкуємося, – заявила подруга. – І навіть не думай відмовлятися. У тебе немає вибору.