Розділ 13

Уже в таксі я зателефонувала Регіні. На щастя, вона була вдома, тож я впевнено продиктувала адресу водієві. За десять хвилин я вже стояла біля її під’їзду. Батьки про цю адресу не знали – вони взагалі були не в курсі, що я досі підтримую зв’язок із «цією проблемною дівчиною». Звісно, з’ясувати правду їм не складе труднощів, але я сподівалася, що сьогодні ввечері їм буде не до мене й вони не відправлять за мною погоню з мигалками.

Я вийшла з машини, відчуваючи неймовірне полегшення від того, що змогла розплатитися телефоном – готівки я з собою не мала. Навіть не вірилося, що втеча вдалася так просто.

Важко видихнувши, я озирнулася на порожню вулицю й зайшла в під’їзд. Будинок був звичайний: старий, простенький, навіть без домофона.

– Ой, привіт! Заходь швидше, – Регіна розпливлася в усмішці, відчиняючи двері. – Знову втекла? Прикид – відпад.

– Ага, – я скинула черевики й стомлено притулилася спиною до шафи в передпокої. – Знову якісь оглядини. Бачиш, як розмалювали? Не заради сімейної вечері ж старалися.

Я підійшла до дзеркала й першим ділом почала стирати помаду. Тепер у цьому маскараді не було сенсу. Я хотіла роздратувати матір, але насправді просто ненавиділа нафарбовані губи – це відчуття липкості завжди заважало дихати.

– І довго ти збираєшся бігати? – Регіна схрестила руки на грудях, спостерігаючи за моїми маніпуляціями. – Одного разу це закінчиться погано. Тобі потрібні інші методи. Поговорити з ними нормально або... зробити так, щоб ти йому не підходила.

– Варіант завагітніти здається мені дедалі привабливішим, – гірко усміхнулася я, скидаючи пальто. – Але тоді батьки точно від мене відмовляться. А що я робитиму з дитиною?

Я осіклася, усвідомивши, що в подруги ситуація склалася саме так. Ні, це точно не вихід. Моє життя мені й так не належить, а тут ще хтось залежатиме від мене. Я майже фізично уявила, як батьки змушують мене зробити аборт, щоб не псувати їм репутацію.

– Нічого не робити, зовсім, – відрізала Регіна. – Не здумай. А якщо ти так не хочеш заміж за того типа, просто зроби так, щоб він сам від тебе втік. Ти маєш розчарувати його. І його, і його сімейку. Щоб вони покрутили пальцем біля скроні й самі передумали.

– А це варіант, – я замислилася.

Рефлекторно опустила погляд на екран телефону й побачила повідомлення від мами:

«Тільки попади мені на очі... я тебе приб'ю».

Холод пробіг по спині. Я швидко ввімкнула режим польоту, розуміючи, що треба було зробити це відразу – за сигналом мене вирахують швидко. Але страх раптом зник. Якщо мене спіймають і потягнуть під вінець, я поводитимуся максимально огидно. Нехай подавляться своїми вимогами.

Ми пройшли на кухню, де Регіна до мого приходу поралася з тістом. Раптом у двері різко подзвонили.

– Чорт, – шепнула я, інстинктивно втискаючись у стілець.

– Спокійно, це з меблевого, – заспокоїла вона. – Мені шафу мають привезти.

Подруга пішла відчиняти, а я нарешті видихнула. Кухня була крихітною, обжитою, з якимось своїм, особливим запахом – домашнім і трохи нав’язливим. У моєму домі все було стерильно й незатишно, а тут... жили люди, яким начхати на ідеальні картинки. На столі лежало тісто, у мисці чекала начинка: картопля зі смаженою цибулею.

– Хочеш допомогти? – усміхнулася Регіна, коли повернулася.

– Можу спробувати. А що з шафою?

– Там двоє хлопців зараз будуть частинами заносити, потім збиратимуть. Я якраз хотіла їх за роботу пиріжками пригостити.

– Ну тоді сама ліпи, – заявила я, відсуваючись від столу. – Не хочу все зіпсувати, тобі ще людей годувати. Я ж можу тільки отруїти.

– Гаразд. Будеш тоді їх на сковорідці перевертати.