Розділ 12

Ми з батьком спустилися на перший поверх. Стіл був накритий уже осіб на десять – принаймні стільки столових приборів я нарахувала, поки ми йшли вітальнею. У грудях стискалося від думок: невже знайомство з моїм особистим пеклом відбудеться саме сьогодні?

Батьки метушилися, роздаючи вказівки на ходу. Персонал поспіхом розставляв стільці та вирівнював серветки, щохвилини звіряючись із годинником. У повітрі пахло дорогим парфумом і свіжістю, але цей запах мене душив.

Поліна сиділа на дивані й безтурботно дивилася телевізор. Глядячи на неї, я відчула укол заздрощів. Як би я хотіла зараз опинитися на її місці – бути маленькою, непомітною, захищеною своїм віком. Я була готова навіть на шрам через пів обличчя, аби тільки мені дали спокій.

Найцікавіше, що Поліна, напевно, заздрила мені: моїм сукням, увазі, статусу «дорослої». Якби вона тільки знала, яка ціна цього статусу.

Я підійшла до вхідних дверей, але крізь скло побачила охорону. Вони стояли на посту, проінструктовані не випускати мене під жодним приводом. Я пройшлася першим поверхом і сама не помітила, як опинилася біля дверей, що вели до прибудови для охорони.

Це був ніби окремий будинок, де у хлопців був запасний вихід, який майже ніколи не відчиняли. Проскочивши коридорчик, я ввалилася в основну кімнату. Там був тільки Рома. Він стояв біля маленького дзеркала на стіні, зосереджено застібаючи ґудзики сорочки.

– Ти чого тут? – він обернувся, а я завмерла, мимоволі втупившись у його напівголі груди. У цьому батько точно прорахувався: він забороняв мені спілкуватися з хлопцями, але тримав у домі такого охоронця. На мить я навіть забула, навіщо прийшла.

– Хочу втекти, – видихнула я, оговтавшись.

– А я хочу, щоб мене не чіпали й дали зібратися, – пирхнув він, повертаючись до дзеркала.

– Ну, Ромо, – я закотила очі, підходячи ближче. – Тільки ти можеш мені допомогти. Відчини запасний вихід, і я просто зникну.

– Там камери.

– Ну то придумай що-небудь! Розтягни запис, видали шматок – ти ж умієш. Ніхто й не помітить.

– Якщо схаменуться й почнуть придивлятися – помітять, – відрізав він. – Я не збираюся так підставлятися.

– Ти серйозно хочеш, щоб я вийшла за іншого? – я підійшла до нього впритул, майже торкаючись його сорочки. – А може, я вже… твоя?

Рома усміхнувся, на секунду закинув голову й облизнув губи. У його очах промайнув небезпечний вогник.

– Слухай, Алісо, мені без різниці.

– Ні-і-і, – протягнула я, долаючи останню відстань між нами. – Ти мусиш мені допомогти.

– Нічого я тобі не мушу, – видихнув він, і його гарячий подих обпік мені обличчя. – Двері там. Виходь.

Я розуміла, що звичайні вмовляння на нього не діють, тому пішла іншим шляхом. Вхопившись за комір своєї новенької сукні, я з силою смикнула його в різні боки.

– О ні! До мене чіпляються! Допоможіть! – пискнула я, імітуючи переляк.

– Ти що твориш?! – Рома миттєво зірвався з місця й перехопив мої руки.

– Мені просто треба піти.

– Я тебе зараз сам до батька винесу, – процідив він, стискаючи мої зап’ястя. – Скажу, що ти остаточно з’їхала з глузду.

Я почала брикатися, розуміючи, що перегнула. Якщо він здасть мене батькові просто зараз, це кінець. Але я пручалася до останнього, поки не вдалося вирвати руки.

– Ну, будь ласка, – я змінила тактику й ображено надула губи. – Давай так: я сама вкраду в тебе ключі й втечу. Тебе навіть у кімнаті не буде. Скажеш, що вийшов на пару хвилин, а я прокралася.

– Йди геть, – проричав він, не зводячи з мене очей.

Я видала ще один тихий писк. У домі через метушню його ніхто не почув, але Рома смикнувся, як від удару. Він підлетів до мене й жорстко затиснув мені рот долонею.

– Що ти робиш?

– Перевіряю свої методи, – глухо відповіла я в його долоню й знову потягнулася до коміра. Ще секунда – і тканина б тріснула.

Рома перехопив мої зап’ястя й притиснув до стіни над моєю головою. Його сорочка так і залишилася розстебнутою, і якби хтось зайшов зараз... нас би точно зрозуміли неправильно. Я відчувала його прискорене, важке дихання, але страху не було. Я знала, що він не заподіє мені шкоди. Просто я дістала його своїми проханнями, але він був моєю єдиною допомогою в цьому жахливому місці.

Рома раптом повільно відпустив мої руки, відвернувся і мовчки продовжив застібати ґудзики, а потім поліз у шухляду. На столі з дзвоном приземлився ключ.

– У тебе є кілька хвилин, – кинув він, не обертаючись.

Чоловік вийшов до основного будинку. Я чула, як він голосно запропонував батькові допомогу, відволікаючи його на себе. Не втрачаючи ні секунди, я вислизнула з його кімнати. Схопила своє пальто, швидко взула черевики й кинулася до виходу.

Але удача була не на моєму боці. У коридорі я зіткнулася з Поліною. Вона дивилася на мене, явно не розуміючи, чому я в пальто й з ключами від заборонених дверей.

– Тобі туди не можна! – закричала вона.

Затикати її було марно – зайвий шум тільки приверне увагу батьків. Я просто рвонула повз неї, кинулася в будиночок охорони й, швидко відімкнувши двері, вискочила в город. Там пригнулася біля паркану. Охорона вдалині дивилася в інший бік. Серце калатало десь у горлі. Я добігла до хвіртки, що вела до лісу, відчинила її й опинилася за межами території.