Розділ 11

Щойно я ввімкнула першу серію, двері до кімнати безцеремонно відкрилися. Мама завалилася всередину, ведучи за собою двох молодих дівчат. У руках вони тримали якісь кейси – судячи з усього, з косметикою. Мою ненависть до всього, що відбувалося, приховати було неможливо, але, здається, на неї ніхто й не збирався звертати увагу.

– Нафарбуєте її, – розпорядилася мама, обводячи мою кімнату оцінювальним поглядом. – Ну, Алісо, чого ти сидиш? Час іде! Давайте, ставайте до роботи.

Я неохоче піднялася з ліжка, відчуваючи, як усередині закипає роздратування.

– Чому мені навіть замок на дверях не допомогає? – пирхнула я.

Раніше батьки не могли самі відкрити мою кімнату, але в якийсь момент вони вирішили, що приватність – це розкіш, яка дозволяє мені забагато зайвого. Колись вони хоча б стукали, тепер же, коли мені виповнилося дев'ятнадцять і в них загострилася ця нав’язлива ідея із заміжжям, вони остаточно перестали стримуватися.

– Тому що ти занадто часто нас ігноруєш, – відрізала мати.

– А може, тому що ви занадто багато собі дозволяєте? – я вперлася руками в боки. – Нагадую, якщо ти забула: я жива людина, а не ваше домашнє звірятко.

Мама невдоволено поморщилася. Ніби я не про базові права говорила, а видала якусь непристойну таємницю. 

– Значить так: щоб за дві години була повністю готова, – кинула вона наостанок. – І сукню вдягни.

Мама вийшла, залишивши мене наодинці з майстрами. Дівчата – обидві блондинки з яскравим макіяжем і зухвало довгим манікюром – здивовано перезирнулися. Не здивуюся, якщо завтра містом пройдуть чутки, що наша «ідеальна» родина виявилася театром абсурду та лицемірства, де мати й донька не можуть нормально поговорити. Але мені було начхати.

Я присунула крісло до столика й демонстративно плюхнулася в нього.

– Макіяж теж за мене обрали? – запитала я, дивлячись на них крізь дзеркало. – Чи хоча б тут у мене є право голосу?

Та, що була нижчою на зріст, несміливо обізвалася:

– Людмила Андріївна показала кілька варіантів, які вам точно пасуватимуть... але ми можемо спробувати щось схоже.

– Ох, Андріївна! Ну звісно! – майже викрикнула я. – Давайте. У моєї матері геть немає смаку, тож я горю бажанням виглядати якомога гірше.

– Що ви таке кажете? – друга дівчина в жаху прикрила рот рукою. У неї були яскраво-червоні губи, і це стало єдиним способом їх розрізняти.

Результат мені не показували, та й інтересу не було. В ідеалі варто було б попросити їх намалювати мені пару синців – нехай гості знають, який «затишок» панує в цьому домі. Але я стрималася.

Якийсь час вони працювали мовчки. Одна чаклувала над обличчям, друга порався з волоссям. Зрідка вони переговорювалися напівголосом, обговорюючи техніку нанесення. Я сиділа боком до дзеркала, заплющивши очі. Від приємного перебирання волосся та м'яких дотиків пензликів я ледь не заснула.

– Здається, готово, – пролунало над вухом.

– Так, я теж закінчила, – підтвердила друга.

Мене розвернули до дзеркала. Я сфокусувала сонний погляд на відображенні й завмерла. Макіяж був ледь помітним, але неймовірно якісним. Саме про такий хлопці кажуть «люблю природну красу», не підозрюючи, скільки шарів косметики за цим стоїть. Чіткі брови, тіні, що зробили мої карі очі величезними, ідеальний тон шкіри. Виглядало чудово. Волосся лежало важкими локонами, а кілька пасом були витончено підібрані шпильками.

Я мимоволі хитнула головою, милуючись грою світла у волоссі.

– Круто, – це було єдине, що я змогла видавити. – А можна мені губи накрасити таким самим яскраво-червоним, як у вас?

Дівчата перезирнулися. У вимогах Людмили Андріївни цього явно не було, але я знала, що так треба. Мама точно не схвалить, а отже, мені це принесе бодай якесь задоволення.

– Ну... добре, – здалася майстриня з макіяжу.

За кілька хвилин образ було завершено. Коли дівчата пішли, я натягнула сукню. На жаль, комір повністю приховав засос. Ну й нехай. Якщо знадобиться, попрошу Рому про новий.

Сукня довжиною до середини стегна виглядала пристойно і навіть скромно, але при цьому підкреслювала все, що треба. Я крутилася перед дзеркалом, роблячи селфі одне за одним, аж поки не почула короткий стук.

– Гості скоро будуть, – на порозі стояв батько. Біла сорочка, туга краватка, волосся зализане гелем. Вигляд у нього був настільки втомлений, ніби він сам не розумів, навіщо затіяно весь цей маскарад.

– Добре, – видихнула я, відкладаючи телефон. – Я теж готова.