Розділ 9

– Що? – Рома різко вдарив по гальмах.

Машину трохи хитнуло, і ми зупинилися біля узбіччя, не доїхавши до воріт будинку всього кілька сотень метрів. Мабуть, я все-таки довела його до точки кипіння.

– Постав мені на шиї засос, – уперто повторила я, дивлячись йому в очі. – Нехай думають, що в мене хтось є. Навіщо Крижанівським «зіпсована» наречена?

– Ні, – Рома похитав головою і міцніше стиснув кермо.

– Про це ніхто не дізнається. Мені що, піти першого ліпшого біля універу просити? А якщо в нас із ним усе зайде занадто далеко?

– Тоді спрацює мій перший варіант, – він невесело усміхнувся.

– Ну Ро-о-омо! – я надула губи. – Або я скажу батькові, що ти до мене чіплявся.

– Він не повірить, – відрізав мій водій. – Це пустий наклеп, і ти це знаєш.

Я шумно видихнула, змахнувши пасмо волосся з чола. Звісно, я б ніколи так не вчинила, але мені потрібно було вибити його з рівноваги.

– Гаразд, вибач. Нічого я не скажу. Але міг би й допомогти… 

– У них виникнуть запитання, – він усе так само дивився вдалечінь крізь лобове скло, на якому краплі дощу тремтіли від вібрації мотора.

– Увесь гнів обвалиться на мене. Ти взагалі ні до чого. Ну давай, ось тут, – я трохи закинула голову, оголюючи бліду шкіру шиї. – Чи ти хочеш, щоб мене видали заміж і ми більше ніколи не бачилися?

– Знаєш, зараз ця думка вже не здається мені такою жахливою, – Рома коротко розсміявся. – Принаймні ніхто не змушуватиме мене робити такі божевільні речі.

– Ти без мене з нудьги помреш. Ну ж бо… – я пересіла трохи ближче, порушуючи його особистий простір.

Рома повільно видихнув. Його погляд ковзнув з моєї шиї трохи нижче, на виріз светра. Здається, мій ранковий вибір одягу таки почав давати плоди.

– Гаразд.

Він відстебнув ремінь безпеки й присунувся до мене. Його долоня обережно лягла мені на потилицю, притягуючи ближче. Коли його губи торкнулися моєї шкіри, мене обдало потужною хвилею жару. Від його дихання тілом розсипалися мурашки. Його губи були ніжними, але наполегливими. Рома акуратно втягував шкіру, а я, затамувавши подих, мимоволі поклала руку йому на плече, стискаючи тканину худі.

Серце калатало десь у горлі. Хлопці ще ніколи не торкалися мене так інтимно, так владно. Здавалося, Рома зараз по одному моєму судомному вдиху зрозуміє все, що я так ретельно приховувала.

Мені не хотілося, щоб це закінчувалося. Але він різко відсторонився. Я розплющила очі, перед якими на мить усе попливло. Здається, я божеволію, але, чорт забирай, як же це приємно. Обличчя Роми було зовсім поруч. Його погляд застиг на моїх губах, і мій теж... Тиша в салоні стала нестерпно лячною.

Я першою відвела погляд і, тремтячими руками поправивши дзеркало, почала вивчати «доказ». На шиї з’явилася пляма – не надто яскрава, але цілком помітна для тих, хто звик стежити за кожним моїм кроком.

– Чудово, – я задоволено кивнула і втиснулася в спинку крісла, намагаючись вгамувати тремтіння в колінах. – Тепер можемо їхати.

– Сподіваюся, ти під жодним приводом не скажеш, хто це зробив, – промовив Рома, поїхавши далі.

– Це був хлопець з універу, – видала я заготовлену легенду. – Я за ним уже кілька місяців сохну, і ось… сталося.

– Дуже за вас радий, – Рома ледь помітно усміхнувся, але в цій усмішці не було веселощів.

– Дякую. Ти такий розуміючий. Найадекватніша людина в нашому домі.

– Про тебе я того ж сказати не можу.