Розділ 8

Під кінець пари я відправила Ромі повідомлення, сподіваючись, що він приїде сам, а не пришле когось іншого.

– Погуляти не хочеш? – Римма нахилилася до мене, обдавши ароматом різких парфумів. – Ми хлопців візьмемо, посидимо десь.

– Ой, не знаю... Не хочу, щоб батьки потім обурювалися, – видихнула я. – До того ж мені офіційно заборонено спілкуватися з чоловічою статтю.

Я сказала це з усмішкою, але справа ж не тільки в цьому. Я дійсно не вміла фліртувати: могла ляпнути якусь дурню, що відлякувала хлопців. З Риммою та Аллою ми були близькі лише в стінах універу. В іншому ж зазвичай не бачилися, а навіть якби я й хотіла піти в клуб, батьки б потім мене з дому тижнями не випускали.

– Тобі просто потрібно більше практики, – підштовхнула мене плечем Алла.

– Гаразд, – я натягнуто усміхнулася. – Буду стріляти очима кожному стовпу.

– Звикнеш – і, дивись, від свого судженого не будеш так кривитися, – вставила Римма.

– Ну ні, він приречений на мою вічну ненависть, – процідила я.

Дзвінок пролунав як порятунок. Ми почали скидати речі в сумки, не чекаючи, поки викладач закриє журнал. Повітря в аудиторії здавалося задушливим – не лише від натовпу студентів, а й від косих поглядів дівчат із паралелі, які нас недолюблювали. Напевно, ми просто з різних світів.

У кишені почулася вібрація.

«Чекаю на тебе» – коротке повідомлення від Роми змусило мене мимоволі усміхнутися.

Я швидко накинула куртку. Сьогодні на мені був короткий ніжно-блакитний светр і джинси з високою талією. Декольте було рівно таким, щоб підкреслити форму грудей, але не спровокувати домашній скандал.

На вулиці погода остаточно зіпсувалася: крижаний дощ упереміш зі снігом перетворював тротуари на кашу. Я вже потягнулася до каптура, аж раптом побачила Рому. Він стояв під навісом із величезною парасолькою.

– Ходімо, – він кивнув у бік позашляховика.

– Як мило, – я опинилася під парасолькою відчуваючи тепло, що йшло від нього. – Це щоб я зачіску не зіпсувала?

– І це теж.

– Та годі тобі. Мені в коментарях пишуть, що я солоденька, але я не цукрова – не розтану.

Рома глухо засміявся, але нічого не відповів. Він відчинив мені двері, дочекався, поки я влаштуюся на передньому сидінні, і тільки потім сів за кермо.

У салоні було тихо й пахло шкірою. Темніло швидко, краплі дощу на лобовому склі перетворювали вогні міста на розмиті плями. Я позіхнула, відчуваючи, як утома накочує хвилею, але спати не хотілося. Хотілося говорити.

– Як справи на роботі? – запитала я, дивлячись на його профіль.

 Рома усміхнувся й кинув на мене швидкий погляд, перевіряючи, чи не знущаюся я.

– Непогано.

– А начальство? Не набридло ще? Які сьогодні були вказівки?

– Ти намагаєшся вивідати батькові плани через мене? – розкусив він.

– У точку! – я подалася вперед. – Ну то що? Ми ж друзі. Ти ж знаєш, я тебе ніколи не здам. Можеш розповідати мені все, на твоїй кар’єрі це не позначиться.

– Нічого нового, Алісо, – зітхнув він, повертаючи увагу до дороги.

– А в мене є новини. Сестра пише, що вони вже сплять і бачать, як знайомлять мене з цим Дем’яном. А я не хочу. Має ж бути спосіб, щоб він сам від мене відмовився?

Рома знову усміхнувся. У напівтемряві салону його усмішка здавалася загадковою.

– Є ідеї? – наполягала я.

– Є, але тобі вони не сподобаються. Наприклад, завагітніти від іншого. Або набити пару татуювань на обличчі. Або розписатися з першим ліпшим… щоправда, це навряд чи їх зупинить.

Я зависла на кілька секунд, прокручуючи варіанти. Тату на обличчі – точно ні. Вагітність – занадто радикально. Але в голові раптом клацнуло щось абсолютно божевільне.

– А давай прикинемося, що в нас кохання? – я лукаво примружилася, наперед знаючи відповідь.

– Щоб твій батько мене в лісі закопав? Ну ні, я в цьому участі не беру. Ти ж обіцяла мене не здавати.

– Гаразд, теж не варіант, – я відкинулася на спинку крісла й зацікавлено втупилася в стелю, де миготіли тіні від вуличних ліхтарів. – Хоча… є ідея простіша. Постав мені засос.