Розділ 7

Інколи мене возив Рома, а іноді – хтось інший, чиє ім’я я навіть не намагалася запам’ятати. Сьогодні за кермом сидів повнуватий чоловік у кумедній шапці, закоченій так високо, що вона навіть не прикривала вуха. У охорони в нашому домі був свій світ: кімната, окремий вхід, маленька кухня та санвузол, але все одно відчувалося, що в будинку постійно є хтось чужий.

– Напишеш, о котрій забирати, – кинув водій, коли ми притормозили біля входу в університет.

– Ага, – позіхнула я, вибираючись із машини.

Його номера в мене не було, та й зберігати не хотілося. Простіше написати Ромі – він приємніший, та й відповість швидше.

Біля аудиторії вже зібрався натовп. Ключ від дверей, як зазвичай, кудись зник, тому студенти підпирали стіни в очікуванні.

– Ой, з’явилася! – протягнула Римма, демонстративно поправляючи дорогу сумку. У неї були нарощені вії, яскравий макіяж і спідниця, що ледь прикривала те, що мала б приховувати.

– Що, чоловік випустив на волю? – підморгнула Алла.

Алла була руденькою, скромною і тихою. Досі не розумію, як вона вписалася в нашу компанію, але ми її дуже любили.

Дівчата знали, що батьки активно взялися за ідею видати мене заміж, але я не вдавалася в деталі – не хотілося виглядати в їхніх очах жертвою середньовічних традицій.

– Ха-ха, дуже смішно, – я закотила очі. – Уже шкодую, що розповіла вам.

– Та годі тобі! – Римма обійняла мене за плече. – Якщо в нього стільки ж грошей, скільки у твого батька, то чому б і ні? Потерпиш, може, полюбиш.

– Може, мені йому твій номер підкинути? – я зміряла її холодним поглядом.

– Підкинь! – її очі азартно блиснули.

– Було б усе так просто…

Нарешті прийшов викладач з «Інформаційних та комунікаційних технологій». Чоловік років сорока, підтягнутий і харизматичний. Він був із нами на одній хвилі, і дівчата часто пускали в його бік двозначні жарти.

Я теж ловила себе на тому, що на нього приємно дивитися. Здається, через постійні батьківські заборони я почала звертати увагу на кожного зустрічного чоловіка – просто з почуття суперечності. На кожного, крім цього клятого Дем’яна Крижанівського.

Тест виявився нескладним. Дякую репетиторці – унікальній жінці з цього ж університету, яка допомагала мені підтягувати хвости. Здавши аркуш, я втупилася у вікно. У цей момент телефон завібрував. Прийшло повідомлення від Рити, моєї двоюрідної сестри. Вона була в нашому домі частою гостею, і тільки з нею я могла обговорити по-справжньому заборонені теми.

«Чула, тебе знову хочуть звести з цим Дем’яном. Пробувала вже якось відбитися?»

«Поки ні. А в тебе є ідеї?»

«Можливо, щось придумаю».

Я важко зітхнула. Викладач на секунду затримав на мені погляд, але відразу переключився на когось, хто намагався списати.

Решта пар пролетіли на автопілоті. Я знала, що отримаю свій червоний диплом – десь завдяки власним мізкам, а десь через повагу викладачів до прізвища Довженко. Але яка в ньому цінність, якщо мене видадуть заміж за монстра? Дем’ян не дозволить мені зробити кар’єру. Я стану його трофеєм, красивим додатком до бізнес-угоди. І цього я маю уникнути за будь-яку ціну.