Розділ 5

Ми заїхали у двір, але виходити з машини не хотілося. Я дивилася на наш великий двоповерховий будинок із бордової цегли, і він здавався мені не фортецею, а склепом. У вікнах горіло світло, що обіцяло затишок, якого насправді не було. Скоро почнеться чергова порція повчань…

Рома мовчки сидів поруч. Він усе розумів, тому не глушив мотор і не квапив мене. За цю тишу я була вдячна йому більше, ніж за будь-які поради.

Зрештою я змусила себе вийти.

У будинку було душно від тепла. З кухні тягнуло корицею та чимось солодким – значить, Лариса стримала обіцянку й спекла сінабони. Я вирішила, що з’їм парочку пізніше, коли всі розійдуться по своїх кімнатах. Тихо прослизнула на другий поверх, замкнулася в себе й першим ділом переодяглася у величезну пухнасту піжаму. Вона була на кілька розмірів більшою, у ній можна було просто потонути, сховатися від усього світу. За це я її й обожнювала.

На ліжку лежав мій ліфчик. Згадавши слова Роми, я підійшла до нього і, сама від себе не очікуючи, почала ретельно промацувати тканину й кісточки. Шукала жучок. Пальці злегка тремтіли. Наче чисто. Сховавши білизну в шафу, я здригнулася від різкого стуку у двері.

– Так? – відгукнулася я.

До кімнати зазирнула Поліна. У довгій нічній сорочці та з двома косичками вона виглядала зовсім по-дитячому. Вдома вона не соромилася прибирати волосся з обличчя, а от до школи завжди ходила з розпущеним, намагаючись максимально прикрити правий бік.

– Лариса питає, чи робити на тебе чай.

– Ні, я пізніше спущуся, – я стомлено впала на ліжко. – Мене не чекайте.

– Ти якась сумна. Тобі це не личить, – пробурмотіла Поліна, переминаючись із ноги на ногу.

– Так навіть краще. Може, якщо я буду вічно незадоволеною, мене передумають віддавати заміж за диявола?

– Га? – Поліна перелякано прикрила рот долонькою.

– Так! І якщо я вийду за нього, то стану такою самою! – я картинно змахнула руками. – Тому не можна мене йому віддавати.

У голові промайнула дика, лячна думка: а що, якби в мене був такий шрам, як у сестри? Чи захотів би цей Крижанівський-молодший взяти в дружини «зіпсований товар»? Може, у каліцтві прихований мій єдиний шанс на свободу?

– Чого ви тут кричите? – у дверях з’явилася мама. Вигляд у неї був домашній і якийсь незвичний: сонні очі, світло-русяве волосся злегка розкуйовджене. Вона була невисокою, зовсім не схожою на мене. Я явно вдалася в батька – висока, з різкими рисами обличчя.

– Аліса каже, що її віддадуть заміж за диявола! – натхненно випалила Поліна.

– Господи! – мама театрально схопилася за серце. – Вона жартує, люба.

Мама притиснула Поліну до себе, захищаючи її від моїх «страшилок», і суворо зиркнула на мене:

– А ти не смій так висловлюватися. Дитина ж запам’ятає. Ходімо, Полю, там сінабони готові.

Вони пішли, а я закотила очі й відкинулася на подушки. Сідати з ними за один стіл – вище моїх сил. Нехай їдять свої булки, обговорюють всякі дрібниці… Сьогодні я на кухню ні ногою. Краще побуду у своєму сховищі, поки воно ще належить мені.