Розділ 1

Ненавиджу збиратися з моєю родиною за одним столом. У кожному жесті вони вдають із себе добродушних аристократів, і ніхто б думки не припустив, скільки примусу мені довелося витерпіти, аби мати право називатися донькою тих самих Довженко.

Я повернулася з університету якраз до обіду. А тут усе як завжди: десять вишуканих страв, ідеально рівні спини батьків і хатня робітниця Лариса, що стояла неподалік. Вона тут не просто кухарка, а ще й офіціантка – бігає навколо них, мало не слинки за ними підтирає.

Я кинула рюкзак на крісло і пройшла до обідньої зони об’єднаної з просторою кухнею.

– Добрий вечір, Алісо, – мама усміхнулася, але виглядало це трохи фальшиво. – В університеті все добре? Виглядаєш стомленою.

– Ага, – видихнула я.

Переодягатися не стала, всілася за стіл прямо так. Батьки миттєво втратили до мене інтерес і повернулися до своїх тарілок – мої розповіді про навчання їх ніколи не хвилювали. Зате Поліна, моя молодша сестра, кинула в мій бік хижий погляд, перш ніж знову взятися за їжу.

Я не знала, звідки в ній стільки злоби до мене. Ми ніколи не сварилися, і я точно не винна в тому, що з нею сталося. Винен батько, наш рід, нескінченні вороги… Клята родина Варум хотіла помститися батькові й хлюпнути йому в обличчя кислотою, та хто ж знав, що з тієї тонованої машини першою вискочить десятирічна Поліна? Опік понівечив їй половину обличчя. Хірурги могли б щось виправити, але в такому віці за серйозну пластику ніхто не брався.

Через це Поліна стала ізгоєм, терпіла знущання, навіть переходила на домашнє навчання. І тепер, імовірно, ненавиділа весь світ. Можливо, і мене також. Останні два роки її права щока виглядає так, ніби її обварили окропом.

Раніше вона захоплювалася мною, казала, що хоче бути такою ж гарною, коли виросте. Тепер вона замовкла. А мені щоразу ставало ніяково, коли ми стикалися поглядами. У повітрі ніби завжди зависало одне й те саме питання: чому вона, а не я? А я просто вийшла з інших дверей…

Мої думки перервала Лариса. Вона безшумно поставила переді мною тарілку: спагеті з креветками та сиром, прикрашені половинками чері. Гарно, як у ресторані.

– Хочу борщу, – заявила я, дивлячись на батьків. – Хто-небудь може приготувати нормальну їжу?

Вони завмерли. У них завжди були дивні вподобання: мармурова яловичина, лосось, екзотика якась. Ніхто жодного разу не запитав, чого хочеться мені. Моя думка в цьому домі була порожнім звуком. Іноді я намагалася куховарити сама, але стосунки з плитою в мене не склалися.

– Люба, ми наймали Ларису не для того, щоб вона варила борщі, – відгукнулася мама, делікатно промокаючи губи серветкою. – Поліно, тобі все подобається?

– Дуже, – буркнула сестра, не підводячи очей. – Це Аліса у нас вічно якась не така.

– Давай, почни ще жартувати, що я прийомна, – огризнулася я.

Батько поперхнувся і судомно схопив склянку з соком.

– Алісо! Думай, що верзеш! – гримнула мама, ляскаючи його по спині. – Любий, тобі краще?

– Нормально, – батько звів на мене важкий, стомлений погляд, поправляючи трохи сиве волосся. – Вдома ти можеш їсти що завгодно, замов доставку – тобі привезуть. Але пам'ятай, що ми Довженко. Припини поводитися як простолюдинка.

– А як на мене, це ви загралися, – пирхнула я, наколюючи виделкою макарони. – Те, що у вас мережа ювелірних крамниць і купа грошей, не робить вас надлюдьми.

– Нас поважають більше за інших, – холодно нагадала мама.

– Та начхати. Хтось поважає, а хтось ненавидить. Нажили собі ворогів, і ось до чого це призвело…

Я рефлекторно зиркнула на Поліну і вмить прикусила язика. На щастя, вона продовжувала механічно жувати, ніби заховавшись від реальності. Вона звикла до наших скандалів. У цьому домі вони були обов'язковою частиною обіду, як приправи.

– Саме тому ми й найняли тобі охорону. Навіть двох, аби ти була в повній безпеці, – відрізав батько, постукуючи зморшкуватими пальцями по білосніжній скатертині. 

– Від кілера вони не врятують, – кинула я.

Поліна раптом підняла голову. Її погляд на мить сповнився жаху. Я одразу пошкодувала про свої слова: сестра до смерті боялася, що наступна куля чи порція кислоти знову дістанеться їй.

– Тому нам потрібно об’єднатися з Крижанівськими. Тільки так ми зможемо закопати наших ворогів, – мама увімкнула свій найбільш переконливий тон. – Це прізвище поважають усі. Якщо ми поріднимося…

– Я не вийду за нього заміж, – я закотила очі, не давши їй договорити. – Навіть не мрійте.

– Алісо, це наш єдиний шанс!

– Та начхати мені на ваш шанс! – я схопилася зі стільця, який із противним скреготом від’їхав назад. – Я не просила вас ворогувати з родиною Варум. Могли б жити мирно, як нормальні люди!

– Доню, ти не розумієш, – голос батька став сухим і жорстким. – Це не ті люди, які вміють жити мирно. Їм тільки дай привід – нападуть першими, а винною зроблять тебе.

– Я не хочу, щоб ви вирішували свої проблеми через мене! Моє життя належить мені, а не вам!

Апетит зник остаточно. Я розвернулася, щоб піти, але в спину мені прилетіла зловісна обіцянка батька: